Розділ 1: Стара хата на узліссі, дідьки з сажі та запах маминого пирога

      Старенький синій «жигулик-четвірка», на даху якого на міцних капронових мотузках ходором ходили три величезні картонні коробки зі скотчем «Нова Пошта», важко зачмихав на крутому підйомі. Автомобіль професора Тараса нагадував бродячого равлика, який вирішив перетягнути на власній спині половину майна з київської двокімнатної квартири на лівому березі Дніпра. Двигун працював на межі своїх скромних сил, випльовуючи у чисте лісове повітря сизий димок, але вперто тягнув родину вперед — туди, де закінчувався розбитий асфальт Житомирської траси й починалося справжнє, глухе й заповідне Полісся.

      У салоні панував контрольований творчий безлад. На передньому сидінні, прямо під ногами у пасажира, стояв загорнутий у пухирчасту плівку супутниковий модем «Старлінк» — головна запорука того, що професорська родина не залишиться відрізаною від цивілізації та зможе працювати дистанційно. Поруч, на пасажирському кріслі, розвалився величезний стос етнографічних журналів, кілька роздрукованих монографій про демонологію Поліського краю та термос із кавою, яка вже давно охолола.

     За кермом сидів сам Тарас Мельник — чоловік тридцяти восьми років, із м'якими, трохи розсіяними рисами обличчя, які видавали в ньому типового кабінетного вченого, змушеного раптово зіткнутися з суворими реаліями сільського побуту. Його русяве, трохи розпатлане волосся вже торкнулася легка срібляста сивина на скронях, що робило його схожим на казкового казкаря. Він носив круглі окуляри в тонкій металевій оправі, які раз у раз сповзали на кінчик носа від тряски на вибоїнах, та затишний вовняний кардиган грубої в'язки із потертими на ліктях латками. Тарас був професором етнографії, людиною, яка все життя збирала стародавні замовляння, пісні та міфи по всій країні, але досі ніколи не жила в справжній глушині довше, ніж тривала звичайна студентська експедиція. Останній рік видався для нього неймовірно важким. Хвороба дружини, постійний стрес великого міста, сирени повітряних тривог, які змушували посеред ночі спускатися в холодний паркінг, та хронічна втома підкосили сили родини. Коли лікарі наполегливо порадили відправити дружину на тривалу, щонайменше піврічну реабілітацію в закритий кардіологічний санаторій у затишному хвойному куточку Карпат, Тарас зрозумів: дівчаткам теж потрібні зміни. Їм потрібне сонце, тиша, чисте повітря і простір, де немає залізобетону та постійного міського шуму. Так з'явилася ідея з Поліссям — краєм, який він знав за книгами, але який тепер мав стати їхньою домівкою.

        На задньому сидінні, затиснута між пакунками з ковдрами та великою дорожньою сумкою, сиділа старша донька — Соломія, або просто Соля, як її називали в родині. Їй нещодавно виповнилося одинадцять років, і вона перебувала в тому крихкому, переходному віці, коли дитяча безтурботність починає поступатися місцем дорослій відповідальності. Соля була тоненькою, високою дівчинкою з довгими русявими косами, які вона зараз недбало сховала під капюшон свого величезного оверсайз-худі глибокого смарагдового кольору. На худі був зображений якийсь сучасний корейський поп-гурт, що кумедно контрастувало з навколишнім краєвидом за вікном. На ногах у неї були старі, трохи збиті білі кеди та затерті підліткові джинси з кишенями, в яких ховався сучасний смартфон з розбитим захисним склом. Соля намагалася здаватися дорослою і спокійною. Після того, як мама поїхала в санаторій, вона добровільно взяла на себе роль «головної господині»: стежила, щоб тато не забував обідати, збирала розкидані речі та намагалася контролювати молодшу сестру, хоча це було завданням із зірочкою. Її обличчя з великими сірими очима зараз було зосередженим — вона дивилася на екран телефона, де смужка зв'язку LTE повільно, але впевнено згасала, перетворюючись на хрестик.

        Поруч із нею, практично на голові у м'якого плюшевого ведмедя, сиділа чотирирічна Марічка — повна протилежність своїй серйозній сестрі. Це був справжній маленький ураган, згусток чистої, некерованої енергії. Марічка мала кругле, засмагле обличчя з кумедними пухкими щоками, які зараз були вимазані залишками шоколадного батончика, та великі, круглі карі очі, що світилися невимовним дитячим затишком і цікавістю до всього на світі. Її коротке каштанове волосся тато зранку спробував заплести у два кумедні хвостики, але вони вже давно розтріпалися в різні боки, нагадуючи антени. Марічка була вдягнена у яскраво-жовту вітровку, короткі джинсові комбінезончики й суперсучасні рожеві кросівки, підошва яких при кожному натисканні вибухала калейдоскопом яскравих світлодіодних вогників — червоних, синіх, зелених. Вона ні хвилини не могла всидіти на місці. Вона то притискалася носом до запітнілого скла, то намагалася вилізти на переднє сидіння до тата, то міцно обіймала свій улюблений іграшковий рюкзачок у формі яскраво-зеленого жабеняти з великими витріщеними очима. В цьому рюкзачку зберігалися її головні скарби: три кольорові олівці, напівпорожній блокнот, пластикова фігурка динозавра та кілька блискучих фантиків від цукерок.

         — Та-а-ато! — протягнула Марічка, вдесяте за останню годину смикаючи батька за плече. — Ну коли вже ми приїдемо? Мій жабчик уже хоче їсти! І мої кросівки втомилися світитися в темноті під кріслом!

         — Уже зовсім скоро, Марусю, — терпляче відповів Тарас, крутячи важке кермо «жигуля», щоб об'їхати чергову глибоку калюжу, в якій відбивалися верхівки прадавніх сосен. — Дивись, яка краса навколо. Ми заїжджаємо в саму глибину лісу.

        За вікном автомобіля розгортався пейзаж, який змусив навіть Солю відірватися від згаслого екрана телефона. Вони в'їхали в серце Поліського краю. Це була дивовижна, майже заповідна місцевість на півночі Житомирщини, де час, здавалося, уповільнив свій хід ще кілька століть тому. Ліс тут не був схожий на охайні київські парки з доріжками та лавочками. Це були прадавні, густі й могутні хащі, де вікові сосни з мідними стовбурами піднімалися так високо, що їхні верхівки губилися в білих купчастих хмарах. Між ними росли кремезні, розлогі дуби, покриті сивим лішайником, та ніжні, тонкостовбурні берези, які здавалися білими свічками на тлі темної хвої.