Казка: Як Соняшник навчив Місяць носити сонцезахисні окуляри

Одного разу, на краю зоряного дня, Місяць прокинувся трішки не у своїй порі. Він так захопився нічним малюванням снів, що не помітив, як наступив ранок — і сонце почало розливати проміння просто на його бліде світло.

Місяць кліпав, схилився за хмару, але світло було всюди.

— Ай! Що це таке? — засмутився він. — Воно колеться в очі, лоскоче лоб і хоче, щоб я танув, як морозиво.

Аж тут із поля визирнув Соняшник — веселий, жовтий, трохи засмаглий і дуже ввічливий. Він завжди тримав голову високо — назустріч сонцю, як чемний капітан денного світла.

— Та це ж просто день, друже! — усміхнувся він. — Треба лише навчитись бачити його красиво.

— Але я — нічний. Я люблю тінь, м’якість і сновиду тишу.

Соняшник задумався, тоді дістав щось із пелюсткової торбинки: старі сонцезахисні окуляри, трохи скривлені, але ще справні.

— Спробуй! Це як чарівні віконця. Через них день стає лагідним, а проміння — схожим на колискову.

Місяць поміряв окуляри. Спершу вони ковзали з його круглого лоба, але тоді він притих, сфокусувався — і побачив: день теж має сни. В озері мерехтіли відбитки ранкових ідей, птахи писали в небі ноти, а вітер грав світлом на пелюстках квітів.

— Вау, — прошепотів Місяць. — День теж мріє. Просто голосніше, ніж я.

З того часу, кожного разу, як Місяць випадково заблукав у ранкову мить, він надягав свої окуляри — і посміхався Соняшнику, що чекав його на межі світанку.

А діти, які вдосвіта прокидалися, казали:

— Дивіться! Місяць з окулярами! Мабуть, він прийшов навчитись денних пригод.

І так народилась легенда — про те, що навіть нічне світло іноді шукає кольори дня. Просто треба знати, у кого позичити окуляри.