Казка: Перший керамічний Місяць

У світі, де речі ліпились не руками, а серцями, був старий майстер, що мав дар спілкуватися з мовчанням. Його майстерня стояла на схилі, де вітер ходив босоніж, а нічні тіні зітхали крізь щілини в стінах. Його глечики не тримали воду — вони тримали сни.

Одного разу майстер вирішив створити щось, чого ще не було: Місяць, виліплений з пам’яті.

Він спустився у льох, де зберігав попіл старої печі — ту, що колись обігрівала подихи його матері. До пороху він додав молочну глину — м’яку, як обійми, і влив сльозу, яку зронив, почувши останнє "я пам’ятаю" від коханої, що давно стала легендою.

Форма Місяця була незвичайна — не кругла, а трохи лущена, як спогад, що не має меж. Він випалив його вогнем, який говорив мовчки. Коли Місяць остиг, він почав світитися зсередини, але не як лампа — як обіцянка.

Люди приходили, дивились і питали:

— Це твій витвір?

— Ні, — відповідав майстер. — Він належить тиші.

— Але хто може його побачити?

— Ті, хто не боїться слухати себе вночі.

І відтоді, в особливі ночі — ті, коли серце б’ється повільніше, ніж думки — глиняний Місяць піднімався над дахами. Він світив лише тим, хто згадував щось, що не можна згадати словами.

Одного вечора до майстра прийшла дитина — мовчазна, як лист, що ніколи не буде прочитаний.

— Я нічого не пам’ятаю, — сказала вона. — У мене нема спогадів, лише паузи.

Майстер усміхнувся і вклав їй у долоню уламок від Місяця — тоненький, як усмішка перед сном.

— Тепер у тебе є тиша. І якщо ти колись заговориш із нею — він засяє.

Тієї ночі десь у горах з’явився новий відблиск — неяскравий, але достатній, щоб нагадати: пам’ять живе там, де її шукають не словами, а шепотом.