Казка: Місяць і кіт, що спав на дахах

У місті, де всі будинки мали зморшки, а димарі — характер, жив кіт. Безіменний, бездомний, без слів. Його не цікавили люди — ані ласощі, ані клички, ані руки. Він любив лише дахи: теплі вдень, шорсткі вночі, вільні від усього зайвого.

Кожного вечора він обирав новий дах. І там, заплющивши очі, мружився в бік Місяця.

Місяць бачив це.

Йому було дивно — всі дивляться на нього, шукаючи знаки, обіцянки, натхнення. А кіт — просто дивився. Без очікування. Без імені. І Місяць відповідав: змінював форму, спускався нижче, засвічував найтемніші карнизи, щоб кіт не відчував самотності.

Так тривало багато років.

І ось, однієї ночі, кіт не прийшов.

Дахи були порожні. Димарі — мовчали. Місяць чекав. Потім шукав. Оглядав кожен камінчик, кожен тіньовий кут. Він світлив сильніше, щоб кіт, можливо, побачив і повернувся.

Але ніхто не мружився у відповідь.

Тепер щоночі Місяць ковзає повільніше. Він довше затримується над старими дахами, легше лягає на карнизи. Іноді хмари ховають його — тоді він проривається крізь них, ніби запитує: де ти?

Його світло стало ніжнішим, більш мовчазним — мов шерсть, що згадують у пальцях. І ті, хто справді дивиться на Місяць, іноді бачать маленьку тінь, що спить на одному з дахів — півпрозору, трохи шерстяну, трохи нічну.

Кажуть: коли хтось дивиться на світ не для себе, світ відповідає тим, що важче за слова.