Казка: Місяць і забута мелодія

Колись давно, коли ніч була повна шепоту, а зірки співали у власному ладі, Місяць мав голос. Він не говорив словами — його мова була музикою: одна нота означала спокій, інша — тугу, третя — надію. І все живе слухало його з трепетом.

Але з часом світ став гучним. Метал, машини, лайки, реклами, забуття. Гомін людей заглушив небесний спів, і Місяць загубив свій голос. Залишилося тільки світло — мовчазне, сумне, ніби він освітлював світ, але не міг достукатися до нього.

Так тривало багато років.

Аж одного разу, у місті, загубленому між пагорбами, хлопчина на ім’я Леон, самотньо сидів на даху з старою скрипкою, подарованою дідусем. Він не знав нот, але знав тишу. І з тієї тиші народжувалась музика — ламка, неточна, але щира.

Одного вечора він зіграв одну ноту — таку просту, що й не помітив. Але Місяць здригнувся.

То була та сама. Та, яку Місяць колись співав ночам, щоб заспокоїти їхній страх. Він впізнав її, як дотик, як ім’я, як перший сон.

Світло Місяця стало яскравішим — не тому, що хтось дивився, а тому, що хтось слухав.

З того часу, коли Леон грав ту мелодію — просту, як дитячий сміх, — Місяць ніби оживав. Його світло змінювалося на сріблясте тепло, що торкалося шкіри, мов ласка. А хмари відступали, щоби не заважати музиці.

І кожен, хто чув ту ноту — навіть без скрипки, навіть випадково — змінювався. Бо музика Місяця стала частиною світу знову.

А про хлопчика кажуть: він не став відомим музикантом, не написав жодного твору. Але він навчив одну мелодію світитися. І це більше, ніж слава.