Казка: Місяць, що боявся самотності

Місяць, як завжди, світив. Він огортав міста сріблом, малював тіні дерев на стінах, ковзав морською поверхнею й заглядав у вікна. Всі бачили його. Але ніхто не дивився в нього.

Він світив для всіх — і залишався сам.

І в тій тиші, серед зірок, що не говорили, Місяць подумав: може, треба створити друзів?

Спочатку він народив морські відблиски — створінь із світла, що стрибали між хвилями й шепотіли йому пісні. Але вони завжди танули, коли Сонце торкалося води.

Тоді він запросив сліпих котів, які бачили лише тінь. Вони гуляли дахами, слухали Місяця, але мовчали. Не тому, що не хотіли відповісти — а тому, що тиша була їхньою мовою.

Пізніше Місяць зібрав забуті спогади — ті, що ніхто більше не пам’ятав: запах старої книги, дотик дитячої руки, пелюстку з весілля, що вже не згадують. Вони кружляли навколо нього, мов привиди. Але відповідати не вміли.

І тоді Місяць заплакав. Не дощем — а тим світлом, яке йде з серця, коли воно мовчить.

Уві сні до нього прийшла стара жінка. Вона була зламаною, повільною, а в очах її було небо. Вона сказала:

— Ти самотній не тому, що один. А тому, що особливий. Тебе не можна обійняти руками. Тебе можна лише відчути, і то — не всі зможуть.

Місяць прокинувся. І більше не творив супутників. Він почав освітлювати серця, а не дахи. Тепер він нахиляється до тих, хто спить з відкритими снами, хто дивиться не очима, а думками.

Він світить усім. І знає: самотність — не порожнеча, а знак, що твоє світло ще ні з ким не злилося. Але хтось його шукає.