Казка: Місяць і хлопчик з пустелі

Хлопчик на ім’я Садір жив у краю, де пісок був єдиною дорогою, а день — єдиним часом. Там не було ночі — лише нескінченне сонце, яке спалювало погляди і змушувало дивитися вниз. Садір ніколи не бачив зірок. Він навіть не знав, що вони існують.

Його життя було мовчазне — як кроки по гарячому камінню. Він носив воду з далекого колодязя, слухав старих, які розповідали лише про вітер, і малював пальцем по піску. Але в його серці жила туга — незрозуміла, як прохолода, яку ніколи не відчував.

І ось одного вечора, коли вітер змінив напрямок, і небо затуманилось пилом, трапилось щось незвичайне: завіса дня розірвалась. І за нею вперше з’явились зорі — блискучі, мов очі, що ніколи не сплять. А між ними повільно, мов подих, виплив Місяць.

Садір не знав, що це таке. Він подумав: "Хтось білий мандрує небом."

У ту ніч він не спав. Місяць нахилився до нього — не словами, а світлом, що торкнувся його лоба. І в піску, просто біля його хижі, з’явились сліди — сріблясті, якби вітер залишив для нього карту. Хлопчик йшов за тими слідами — крок за кроком, поки не дістався місця, де пісок став зелений, а земля — волога.

То був оазис.

Він напився води, вдихнув аромат фініків, почув спів жаб. І зрозумів, що ніч — не тиша, а життя. Відтоді щоночі Садір сидить на піску і розповідає легенди — не про вітер чи спеки, а про білого мандрівника, що приносить прохолоду, воду і сни.

А Місяць? Він слухає. Кожного разу, коли Садір говорить, його світло стає яскравішим. Бо тепер у пустелі є хтось, хто пам’ятає, що ночі — це дар, а не втрата.