Казка: Як Місяць мандрував крізь дзеркала

Місяць завжди був далеким і мовчазним. Він плив у темному небі, спостерігаючи за світом, що снив під ним. Але в якусь ніч, коли зорі були дивно мовчазні, Місяць відчув неспокій: хто я такий насправді?

Він бачив, як люди дивляться на нього — закохані, самотні, поети й діти. І всі — по-своєму. Та Місяць ніколи не бачив себе очима Землі. Тож він вирушив у подорож крізь дзеркала.

Спочатку він спустився до старого ставу в лісі. Його лик відбився у воді, тремтячи як серпанок. Але зображення було дивне — очі стали жовтими, а зуби гострими. "Я — вовк?" — подумав Місяць. І пішов далі.

У міському склі, на вікні самотнього художника, він побачив розпростерті крила. "Я — птах, що летить понад часом?" — подумав він. Але тут скло затуманилось — і Місяць зник із нього.

У глибокому гірському озері він побачив себе як камінь — холодний, мовчазний, вічний. Але чому ж тоді він світиться й змінюється?

Місяць почав питати людей — дітей, старих, мандрівників. Але кожен малював його по-різному: один — як обличчя матері, інший — як око кота, ще один — як сміх у темряві. І всі вони були по-своєму праві. І всі — по-своєму ні.

Тоді Місяць сів на край хмари і довго мовчав. А потім усміхнувся: "Істинний лик — це не образ, а відчуття. Я — те, що в мені бачить той, хто дивиться. І якщо кожен бачить щось своє — значить, я все це й більше."

Відтоді Місяць більше не шукає дзеркал. Він просто світиться — щоби кожен бачив у ньому себе. І тому ніхто не знає, ким він є насправді. Бо справжнє — не в формі. А в тиші, що йде від світла.