Казка: Місяць і загублений голос

Колись, у маленькому містечку, загубленому між пагорбами й старими садами, народилася дівчинка на ім’я Орися. Вона була лагідна, мовчазна й дивилась на світ широко відкритими очима, ніби шукала в ньому щось, що інші давно перестали помічати.

Але одного ранку голос Орисі зник. Ні хрипу, ні шепоту — ні звуку. Лікарі лише розводили руками. Мати плакала, батько мовчки сидів біля ліжка, а сама дівчинка з кожним днем ставала ще тихішою. Всі казали, що вона перестала бути собою.

У ту ніч небо було глибоким, як старе озеро, і тільки Місяць плив у ньому — світлий, одинокий, вічний. Він почув плач, не людський навіть, а внутрішній — як тінь, що тремтить у серці. І вирішив спуститися.

Коли все місто спало, Місяць нахилився до вікна Орисі. Його світло було ніжне, як подих. Він торкнувся сну дівчинки і вклав у нього срібну пелюстку — шматочок тиші, що колись належав ночі, та мелодію, яку чує лиш той, хто вже не має слів.

Вранці Орися прокинулась, не вимовляючи жодного звуку — але у її погляді блищала нова мова. Вона почала "говорити" руками, рухами, мімікою — так, що навіть дерева схилялись до неї, слухаючи. Люди казали, що розуміють, хоч і не чують.

І найцікавіше — відтоді Орися чула голоси речей, які для інших були німими. Вона знала, що думає камінь, що пам’ятає старий млин, і чому ніч часом плаче. Вона розповідала про це тихо, мовою тіней — і тим, хто слухав серцем, відкривалося щось більше, ніж слова.

А пелюстка — з роками вона стала частиною її душі. І якщо в повню дивитися на Орисю в сутінках, можна побачити, як Місяць знову нахиляється — не тому, що щось загублено, а тому, що народжується нове.