Глава 9: Золота маска театру

Нічна Театральна площа зустріла їх тишею, але вона була не спокійною, а тривожною. Будівля театру, яку критики називали «мрією з оксамиту і золота», у світлі повного місяця здавалася декорацією до потойбічної вистави.

​— Дивись, Діпере, — Мейбл вказала на головний вхід. — Статуї на фасаді... вони що, щойно моргнули?

​Діпер підняв щоденник. Поруч із замальовкою театру було примітка: «Стережіться акторів, які не мають тіла. Для них глядач — лише спосіб знову відчути життя».

​Вони прослизнули всередину через бічні двері для «рідкісних гостей». Всередині панувала розкіш: ліпнина, позолота і важкі червоні завіси. Але щойно вони ступили до глядацької зали, почулася музика. Скрипки грали мелодію, від якої по шкірі бігли мурахи. На сцені самі по собі рухалися декорації, змінюючи ліс на королівський палац.

​— Там! У царській ложі! — прошепотіла Мейбл.

​На оксамитовому поручні ложі лежала позолочена маска. Вона світилася тим самим пульсуючим світлом, що й Серце Часу. Але як тільки Діпер кинувся до сходів, шлях йому перегородила прозора постать у фраку. ​— Ваші квитки, юні пани? — прошелестів Привид Театру. Його порожні очниці уважно вивчали Журнал у руках хлопчика. — Ця вистава вимагає особливої плати... вашої пам'яті про вчорашній день.

​— Обойдешся! — вигукнула Мейбл, вихоплюючи з наплічника свій абордажний гак. — Діпере, хапай маску, я відволічу цього любителя опери!

​Поки Мейбл кружляла залою, розхитуючись на величезній люстрі, Діпер дістався ложі. Маска була холодною, як лід. Як тільки він торкнувся її, маска заговорила голосом Хранителя: «Маска бачить те, що приховане за часом. Одягни її, і побачиш злодія».

​Діпер вагався лише секунду. Він притиснув золото до обличчя, і світ навколо змінився. Тепер він бачив не привидів, а чорні механічні сліди, що вели зі сцени прямо до підземних ходів під містом. Злодій був зовсім близько.