Знаєте, я ніколи не планувала мати стільки тварин. Серйозно. У мене не було великого будинку з подвір'ям, рахунку в банку із шістьма нулями чи грандіозного плану з порятунку всього живого. Я просто жила: працювала, навчалася, закохувалася, розлучалася, переїжджала, змінювала квартири, міста, роботу й людей поруч. І, як більшість дорослих, регулярно опинялася в ситуаціях, коли грошей вистачало приблизно на те, щоб подивитися на цінники й подумки послати їх нахрін.
А потім у моєму житті з'являлися вони. Ріта, яку могли втопити, бо не було куди подіти. Муся, яку подарували на новосілля, бо теж не знали, куди прилаштувати. Рися, яка вже побувала там, звідки не кожному вдається вибратися живим. Міра, яку не хотіли купувати, бо вона була надто маленькою. Джена, яка прожила майже ціле життя до нашої зустрічі й усміхалася на фотографії з притулку так, ніби в неї все прекрасно. Літа й Кастіель, для яких спочатку не знайшлося господарів, а потім — достатньо місця в нашій квартирі. Віскі, якого привезли таким крихітним, що я ще допомагала йому ходити в туалет, а він виріс у здоровенного чорного довбойоба, здатного відірвати трубу від газової колонки. І Боня, яку ми взяли, щоб цьому довбойобу не було самотньо.
Дев'ять тварин, дев'ять характерів і дев'ять історій, які могли скластися зовсім інакше. І я не знаю, чи все зробила правильно. Мабуть, ні. Я не завжди мала гроші на найкращий корм і не завжди могла дозволити собі ідеальні умови. Іноді доводилося викручуватися, рахувати останні гривні, просити допомоги й шукати вихід із ситуацій, яких узагалі не мало б бути. Ми варили собакам каші на бульйоні з кісточок, коли з продуктами було зовсім погано, передавали вакцину через кількох людей, бо інакше не могли її дістати, жили в орендованих квартирах, де часом було затісно навіть нам самим.
Я переїжджала з тваринами, шукала, де їх тимчасово прилаштувати, возила до ветеринарів, вставала вночі, прибирала лайно, витирала калюжі, лікувала, сварилася, плакала. Іноді сиділа й думала, якого хріна я взагалі в це вплуталася.
А потім Міра засинала в мене на плечі. Муся відповідала на мої слова своїм тихеньким «няв». Рися влаштовувала голодний страйк через миску, на дні якої ще лежав корм. Ріта спала біля мами, хоча весь інший світ могла послати під три чорти. Джена підходила, клала лапу мені на ногу й усміхалася своєю неймовірною беззубою усмішкою. Літа з Кастіелем носилися подвір'ям, коли нарешті отримали простір, якого їм так бракувало. Віскі ставав на задні лапи й просився на ручки. А Боня залазила під ковдру й вимагала, щоб я зігнула ногу й організувала їй персональну палатку. І я розуміла, що все-таки не даремно.
Мені часто здається, що люди надто довго чекають ідеального моменту. От коли буде власна квартира, коли куплю будинок, коли зароблятиму більше, коли матиму машину, коли життя нарешті стане стабільним — тоді, може, візьму кота чи собаку або допоможу комусь.
І я розумію ці побоювання. Тварина — це відповідальність, а не іграшка й не красива фотографія для соцмереж. Вона може захворіти, зіпсувати меблі, не спати вночі, боятися людей, не любити інших тварин, потребувати дорогого лікування, спеціального харчування чи уваги, якої вам іноді бракує навіть для себе. Тому я не закликаю всіх негайно бігти до найближчого притулку й забирати першого-ліпшого кота. Особливо якщо ви самі не знаєте, де житимете завтра, або не можете забезпечити тварині навіть базових потреб. Любов не замінить їжі, лікування й безпеки.
Але я хочу сказати інше. Не обов'язково бути багатим, щоб бути хорошою людиною для когось. І не обов'язково мати власний будинок, щоб дати дім. Бо дім — це не лише стіни. Це місце, де тебе не викинуть, коли ти станеш незручним. Де стару собаку не вважатимуть непотрібною лише тому, що вона вже не може застрибнути на диван. Де маленьку кішку лікуватимуть, навіть якщо для цього доведеться промивати їй носик за годинами. Де величезного чорного кота братимуть на руки, хоч він давно виріс із тієї крихітки, що колись уміщалася на долонях. Де твою миску наповнять, твоє ім'я знатимуть і хтось обов'язково помітить, якщо тебе раптом не стане.
Найважче для мене було втратити Віскі. Я досі пам'ятаю його маленьким: як він учепився в мене, щойно ми зустрілися, як висів на шторі, як тягнув відбивну й удавав, що його ніхто не бачить, як лягав на зошити учнів, як ставав на задні лапи, спирався на моє стегно й просився на ручки. А потім були ті два дні. І ніч, коли ми його втратили.
Я б дуже хотіла, щоб ця історія закінчилася інакше. Щоб він досі бігав квартирою, щоб я знову кричала «ВІСКІ, БЛЯТЬ, ЗЛІЗЬ ЗВІДТИ!» і щоб він знову перекинув ялинку. Хоча ні, ялинку можна й залишити в спокої. Але його — повернути. На жаль, життя не працює за правилами книжок. Не можна переписати останню главу, видалити невдалий сюжетний поворот чи повернути персонажа лише тому, що авторці не сподобався фінал.
І все-таки я не шкодую, що колись сказала йому «так». Навіть знаючи, чим закінчиться його історія, я знову взяла б його на руки, знову підтирала б йому попу губкою, знімала б зі штори, сварилася б через зламані речі й дозволяла б йому спати поруч. Бо якби я могла вибирати між життям без болю втрати й життям, у якому був Віскі, я б усе одно вибрала Віскі.
Але ця книжка не тільки про моїх тварин. Вона про тих, хто ще чекає. Зараз у притулках живуть сотні й тисячі котів і собак — маленьких і великих, молодих і старих, здорових і хворих, гарних за всіма людськими стандартами й таких, повз яких більшість проходить, навіть не зупинившись. Хтось із них народився на вулиці, когось залишили біля під'їзду, когось віддали через переїзд, бо захворів, постарів чи став надто великим. А когось просто перестали хотіти.
І не всі вони в притулках. Хтось зараз сидить під машиною й чекає, поки вщухне дощ, хтось шукає їжу біля смітника, хтось ховається в підвалі. А хтось живе в будинку, де формально має господаря, але ніколи не знав справжньої турботи. Бо наявність господаря, на жаль, ще не означає наявності дому. Іноді найсамотніша тварина — та, яку нібито вже хтось забрав.