Причина сказати Так

Історія п'ята. Джена, або Усмішка, яку не змогли відібрати

У мене немає зубів. Ну, майже. Те, що залишилося від колишньої розкоші, навіть зубами називати незручно: їх спиляли майже до самих ясен, і тепер я не можу похвалитися грізною пащею, яку належить мати поважній собаці. Зате в мене є усмішка, і користуюся я нею значно частіше, ніж деякі люди власним мозком.

Мене звати Джена, я шарпей. Руда, зморшкувата, із синім язиком, характером старої базарної торговки й непохитним переконанням, що вівчарки — це помилка природи. Мені приблизно чотирнадцять років, принаймні так кажуть люди. Сама я перестала рахувати десь тоді, коли зрозуміла, що роки ніяк не впливають на кількість смаколиків у мисці. А от на здатність застрибнути на диван — впливають. Підступна система.

Та почнімо з початку. Точніше, з того початку, який я можу вам розповісти.

У 2022 році я жила в притулку. До того в мене теж було життя, довге й не завжди просте, і, чесно кажучи, говорити про нього я не дуже хочу. Люди, які мене забрали, не знають усіх подробиць, і я не збираюся вигадувати їм красиву історію з героїчними пригодами, великим коханням і драматичними поворотами.

У мене були цуценята. Були зуби, яких тепер майже немає. Були роки, що залишили сліди на тілі. Печінка, нирки й шлунок вирішили, що злагоджена робота — це для слабаків, і тепер регулярно влаштовують мені виробничі наради з претензіями до керівництва. Але найцікавіше те, що я все одно усміхалася. І саме через це мене знайшли.

Мою фотографію побачили в інстаграмі. Так-так, уявіть собі. Поки молоденькі собачки позували з бантиками й ідеальними зубами, намагаючись виглядати настільки милими, щоб їх негайно забрали додому, я просто сиділа й усміхалася — без зубів, із синім язиком, купою медичних проблем і у віці, коли більшість людей уже не шукає нового цуценяти, а думає, чи не придбати зручніший матрац.

Мене побачили й сказали: «Беремо». Мені тоді було років дев'ять чи десять, для собаки вже доволі солідний вік, особливо з організмом не найновішої комплектації. Не знаю, що саме вони побачили на тій фотографії. Може, усмішку, може, сумні очі, а може, просто стару руду морду, яка нагадала їм когось, кого дуже хочеться обійняти. Але одного дня я опинилася вдома — не в тимчасовому місці, де треба чекати, а там, де мені дозволили залишитися.

І тут почалося найцікавіше, бо виявилося, що мої нові люди абсолютно не розуміють, із ким зв'язалися.

По-перше, я люблю їжу. Не просто люблю, а поважаю й вважаю одним із найважливіших досягнень цивілізації, особливо смаколики. Щойно я бачу людину на кухні, мої роки, хвороби й життєвий досвід миттєво відступають на другий план, і залишається одне питання: ЩО ТИ ТАМ ЇСИ І ЧОМУ БЕЗ МЕНЕ?

Я підходжу, дивлюся й усміхаюся. Людина вдає, що нічого не помічає, і тоді доводиться переходити до активних дій: я кладу лапу їй на ногу. Ось, дивись, команду виконано, лапу дала — тепер плати. Люди чомусь сміються, а я не бачу в цьому нічого смішного. Це чесна угода. Вони ж самі навчили собак давати лапу за винагороду, то чому тепер дивуються, що собака вирішила автоматизувати процес?

У мене є лежанка — моя, особиста й законна. Колись я могла спати на дивані й на ліжку: застрибнути, розлягтися, зайняти якомога більше місця й хропіти так, щоб усі знали, що в домі нарешті запанував спокій. Тепер із диванами складніше, лапи вже не ті, і високо стрибати не виходить. Іноді я дивлюся на ліжко й думаю: от же ж падлюка, стоїть собі таке зручне, але високе. Раніше я б уже лежала на ньому, розкинувши лапи, а тепер іду на власну лежанку.

Найобразливіше в старості — не зморшки, бо у шарпеїв вони з дитинства, не сивина і навіть не те, що іноді все болить. А те, що світ поступово стає вищим. Диван, ліжко, сходинка — речі, яких ти раніше не помічала, раптом вимагають зусиль. Але в лежанки є одна величезна перевага: вона моя, і ніхто не має права мене звідти виганяти. Тож я вмощуюся, згортаюся й починаю хропіти, голосно і дуже голосно. Кому заважає, хай купить беруші. Я стара собака, мені можна.

А ще я перджу. Так, зізнаюся. І що? Ви думали, що благородні шарпеї випускають виключно аромат троянд? Наївні. У мене шлунок із характером, і якщо він вирішив висловитися, я не збираюся обмежувати його свободу слова. Люди обурюються, відчиняють вікна й дивляться на мене з підозрою, а я лежу собі, усміхаюся й, можливо, навіть трохи пишаюся результатом. Мистецтво — річ суб'єктивна.

Тепер про прогулянки. Я гуляю без повідка й чудово знаю, куди мені йти. Звісно, іноді трапляються обставини, які вимагають негайного перегляду маршруту: кіт, білка або заєць. О, ЗАЄЦЬ! У такі моменти я забуваю, що мені чотирнадцять, забуваю про печінку, нирки й шлунок і про те, що хвилину тому мені було важко підвестися з лежанки. Я БАЧУ ЦІЛЬ, і починається погоня.

Люди можуть скільки завгодно кричати «ДЖЕНО! СТІЙ! КУДИ?!», але ви серйозно думаєте, що я прожила стільки років, щоб тепер пропустити повз себе білку? Не дочекаєтеся. Я лечу, лапи стукають, вуха трясуться, зморшки, мабуть, розвіваються за вітром, як прапори, і десь у цей момент природа згадує, що я все-таки хижак. Хай без зубів і з хворою печінкою, але ХИЖАК. Щоправда, після такого забігу хочеться довго полежати. І поїсти — для відновлення сил.

Вівчарок я не люблю, категорично й безапеляційно, і навіть не намагайтеся мене переконати. Я можу спокійно пройти повз інших собак, не звернути уваги на кота вдома чи проігнорувати будь-яку метушню. Але якщо бачу вівчарку — о ні, ОЦЕ НІ. Чому саме їх? Маю причини. Чи розповім? Ні. Не все у світі треба пояснювати, особливо людям, які досі не зрозуміли, що лапа на коліні означає негайну видачу смаколика.

Удома я відповідаю за безпеку. Якщо хтось іде коридором повз нашу квартиру, я повідомляю, голосно. Якщо хтось заходить — теж. А якщо людина просто проходить поруч, але робить це підозріло, — ГАВ! Можливо, це злочинець, який прийшов красти наші смаколики, а можливо, він узагалі не має жодного стосунку до нашої квартири. Але краще попередити. Я старша собака з досвідом і знаю, що небезпека не завжди виглядає як небезпека. Іноді вона просто проходить повз двері. Тому я гавкаю, щоб усі знали: тут живуть люди. І я. Особливо я.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше