Мене не хотіли купувати. Уявляєте? МЕНЕ. Я розумію, що людство регулярно припускається катастрофічних помилок: вони вигадали будильники, ходять на роботу замість того, щоб спати, добровільно їдять броколі й чомусь вважають, що маленькі собаки повинні їсти маленькими порціями. Але не купити мене — це вже за межею здорового глузду.
Мене звати Міра, я йоркширський тер'єр. Маленька, біла, красива, надзвичайно розумна й абсолютно не винна в тому, що деякі люди не здатні оцінити справжній скарб, навіть коли він уміщується на долоні. А я вміщалася, буквально.
Я народилася у 2020 році, а 14 лютого відкрила очі, і, чесно кажучи, побачене мене не надто вразило. Світ виявився величезним, і все в ньому було більшим за мене: люди, меблі, двері, миски, навіть якісь дурнуваті капці. Але я досить швидко зрозуміла головний принцип існування: якщо ти маленька, це проблема виключно для тих, хто намагається тобі щось заборонити.
Мене мої розміри цілком влаштовували, а от потенційних покупців — ні. Братів і сестер поступово розібрали, і я залишилася останньою. Надто маленька. Настільки маленька, що мене пропонували за півціни. Півціни! Ви коли-небудь бачили, щоб діаманти продавали дешевше лише тому, що вони компактні? Отож.
Але люди — істоти дивні. Їм подавай здоровенного собаку, щоб займав пів дивана й лишав шерсть на всіх можливих поверхнях. А тут я — мініатюрна, елегантна, економна в транспортуванні й, між іншим, із перспективою вирости у справжню господиню дому. Покупці не оцінили, ну й нехай. Я не з тих, хто бігає за чужою увагою. Хіба що в чужій руці буде шинка — тоді, звісно, можна обговорити умови співпраці.
Одного дня моя заводчиця розмовляла з подругою, яка хотіла собаку. А в заводчиці якраз залишалася я, і тут сталося диво людської логістики:
— Забирай за півціни.
І мене забрали 8 березня 2020 року, у Міжнародний жіночий день. Досить символічно: інші жінки отримували квіти, цукерки й привітання, а моя нова людина отримала мене. Погодьтеся, найкращий подарунок, особливо якщо врахувати, скільки грошей вона потім витратить на корм, іграшки й інші речі, необхідні для підтримання мого високого рівня життя.
Дорогою додому я лежала на долоні. На одній — ось наскільки маленькою я була. Зараз важко повірити, що в цьому крихітному тілі вже вміщалися характер, апетит, впертість і стільки нахабства, що вистачило б на кількох дорослих собак. Але це правда. Я завжди була талановитою.
У новому домі на мене чекали відкриття, і найважливішим із них став котячий корм. Найбільше в людях мене обурює те, що вони постійно ділять їжу на категорії: це для котів, це для собак, це для людей, це не можна, це шкідливо, це не твоє. Перепрошую, але якщо їжа існує, чому я не можу її з'їсти?
Я швидко з'ясувала, де стоїть котяча миска, а люди почали заважати мені до неї діставатися. Наївні, вони вирішили, що досить перекрити прямий шлях — і проблему розв'язано. Ха. Я собака стратегічного призначення: якщо не можна прямо, можна в обхід. Тож я йшла вздовж периметра кімнати, обходила перешкоди, повільно просувалася до мети й зрештою опинялася біля котячого корму. Люди дивувалися, коти, підозрюю, були не в захваті, а я їла. Бо перемога повинна мати приємний смак.
А ще я відкрила для себе простір за кухонною плитою. До мене там уже встигла прославитися Муся — маленька кішка, яка регулярно туди залазила, застрягала й кричала так, ніби її викрали інопланетяни. Я вирішила перевірити, що там такого цікавого, і певна логіка в цьому справді була: темно, вузько, люди не дістають. Прекрасне місце. Муся, звісно, не оцінила б, що я запозичила її улюблений маршрут, але наукові відкриття не можуть належати одній кішці. Особливо якщо вони ведуть у напрямку кухні.
Дитинство в мене було чудове, особливо після того, як я винайшла новий вид транспорту — людські шорти. Так, ви правильно прочитали. Я хапалася зубами за тканину, людина тягнула мене по лінолеуму, і я ковзала. ВЖУХ! Оце я розумію життя: ні квитків, ні черг, ні затримок рейсів. Вчепилася, тебе прокатали, відбігла, сіла й знову приготувалася. ВЖУХ! Можна ще? Деякі собаки мріють про величезні подвір'я, професійні тренування й нескінченні прогулянки, а мені вистачало шортів і лінолеуму. Ідеальна система громадського транспорту.
Попри свої розміри, я завжди любила великих собак, і не розумію, чому люди так цьому дивуються. Ну так, вони великі, а я маленька, і що? Може, саме тому ми так добре підходимо одне одному: їм є де розвернутися, а мені є кому пояснити, що розміри не мають жодного значення, якщо ти достатньо впевнена в собі. Великі собаки для мене не привід боятися, а потенційні друзі. І, можливо, дуже зручні великі іграшки.
Моє життя взагалі виявилося досить насиченим. Я багато переїжджала: із Сум до Києва, з Києва назад до Сум і ще туди, куди вела мене моя людина. Люди страшенно переживають через переїзди — коробки, сумки, валізи, документи, квитки, стрес. А я дивилася на все це й думала: ну добре, куди їдемо? Мені, якщо чесно, не так важливо, у якому місті стоїть диван. Важливо, щоб на ньому було місце для мене і щоб моя людина була поруч.
Хоча є нюанс. Якщо хтось запропонує мені шматочок шинки, я готова переглянути питання своєї відданості. Не назавжди, хвилин на п'ять, може, на десять — залежить від розміру шматочка. Я собака чесна.
Одного Нового року мене залишили в мами. Знаєте, як це буває: люди кудись збираються, метушаться, а потім раптом кажуть: «Міро, ти побудеш тут». Перепрошую, я побуду? А ви куди? У мене взагалі-то щільний графік: треба їсти, спати, контролювати пересування людей, збирати крихти з підлоги і, найголовніше, бути там, де моя людина. А вона пішла.
Я довго чекала біля порога. Можливо, люди думали, що я швидко забуду, відволічуся на їжу чи знайду цікавішу справу. Але я знала, що вона зникла за дверима, отже, звідти й мала повернутися. І я чекала. Бо шинка, звісно, серйозний аргумент, але деякі речі не продаються навіть за шинку.