Я не боягузка, просто світ надто гучний. У ньому постійно щось падає, грюкає, дзвонить, гавкає й рухається без попередження, а іноді ще й приходять незнайомі люди, які чомусь вважають цілком прийнятним нахилитися до мого обличчя й вигукнути:
— Ой, яка киця!
Дякую, я в курсі. А тепер відійдіть, будь ласка, метрів на п'ять, бажано за двері.
Я Муся — маленька, сором'язлива й дуже вихована кішка. Усе, що ви почуєте далі, є результатом збігу обставин, недосконалості людської архітектури та одного голуба, якого я досі вважаю винним.
Моє життя в цій родині почалося у 2018 році, на новосіллі. Люди взагалі дивно відзначають переїзди. Спочатку місяцями складають речі в коробки, потім тягнуть їх до нового житла, розпаковують, скаржаться на втому й урочисто клянуться більше ніколи не переїжджати. А потім кличуть гостей, і гості приносять подарунки: хтось посуд, хтось рушники, хтось щось таке, що роками стоятиме в шафі, бо викинути незручно. А одна подруга принесла мене.
Мене, до речі, теж було нікуди дівати. Ця фраза взагалі заслуговує на окреме дослідження, ніби я зайвий стілець, старий чайник чи вазон, який ніхто не хоче забирати. Але гаразд, припустімо, мене справді треба було кудись подіти. Так у мене з'явився новий дім, де жили дівчина та її хлопець. Вони вже встигли облаштувати спільне життя, а тепер отримали ще й мене — без інструкції, з лапами й чудовою здатністю створювати проблеми в абсолютно непередбачуваних місцях.
Спочатку я поводилася дуже пристойно і спала на дивані. Диван був чудовий: м'який, великий і надійний, на ньому можна було згорнутися клубочком і вдати, що світу навколо не існує. Я взагалі люблю, коли світу не існує, особливо якщо він шумить.
Але невдовзі я виявила простір за кухонною плитою — вузький, темний і загадковий, ідеальне місце для маленької кішки, яка прагне усамітнення. Я полізла туди і, звісно, застрягла. Найгірше в таких ситуаціях навіть не те, що ти застрягла, а те, що люди чомусь не здатні миттєво виправити твою помилку.
— НЯЯЯЯВ!
Дівчина прибігла:
— Мусю, ти де?!
Тут я, за плитою, де ж іще?!
— Як ти туди залізла?!
Чудове запитання для тварини в критичній ситуації. Я відповіла, голосно й дуже детально. Люди намагалися мене дістати, але я обрала настільки геніальне місце, що жодна людська рука туди нормально не пролазила, тож довелося чекати й кричати. Переважно кричати. Коли мене нарешті визволили, я зробила висновок: простір за плитою треба дослідити ще раз, бо першого разу я не все встигла роздивитися.
Було в мене й ще одне улюблене місце — подушка хлопця. Тільки не подумайте нічого поганого, я цінувала його присутність у квартирі й не мала до нього жодних особистих претензій. Просто його подушка здавалася мені дуже перспективним місцем для туалету. Люди, на жаль, не оцінили, а особливо хлопець. Дивно, адже я могла обрати будь-яку подушку, а обрала саме його, і це, між іншим, свідчить про довіру. Чому він сприйняв це як образу, мені досі незрозуміло. Мабуть, люди просто не готові до такого рівня близькості.
Якось дівчина мила вікна, а я побачила голуба. Одразу уточню: я добра, тиха й сором'язлива кішка, яка боїться незнайомців і різких звуків. Але голуби — окрема категорія. Вони нахабно походжають за вікнами, воркують, розмахують крилами й демонструють абсолютну впевненість, що ніхто їх не дістане. І ось один такий представник пернатого нахабства опинився в полі мого зору, а вікно було відчинене.
Я вийшла на карниз. Другий поверх, пташка, і дуже багато повітря навколо. Саме тоді я зрозуміла, що архітектура знову мене підвела. За спиною почувся голос, але не той, яким мене кликали їсти чи просили перестати кричати за плитою. Це був голос людини, яка щойно подумки попрощалася зі своїм нормальним життям:
— МУСЯ!
Я завмерла. Голуб, ця підступна тварюка, здається, навіть не усвідомлював масштабів катастрофи. Дівчина намагалася мене повернути, і я бачила, як їй страшно. Мені теж було страшно, насправді дуже. Я ж маленька кішка, я люблю дивани, тишу й безпечні місця, а тут унизу раптом цілий світ, який зовсім не збирався підставляти мені м'яку подушку.
Не знаю, хто з нас тоді більше боявся, що я впаду. Але пам'ятаю головне: вона не пішла. Не зачинила вікно зі словами «сама вилізла — сама й повертайся» і не вирішила, що одна маленька кішка не варта такого ризику. Вона залишилася й повернула мене. А голуб після цього остаточно втратив для мене будь-яку привабливість. Принаймні того дня.
Знаєте, чого я справді боялася? Хворіти. Я не розуміюся на медицині, просто одного разу мені стало важко дихати. Ніс перестав нормально працювати, усе навколо стало неприємним, і навіть сон уже не здавався таким безтурботним. Я застудилася, і мене повезли до ветеринара.
Якщо ви ніколи не були маленькою кішкою в кабінеті ветеринара, я вам трохи заздрю. Там чужі люди, чужі запахи, незрозумілі предмети, і всі чомусь хочуть до тебе торкатися, що взагалі неприпустимо. А вдома почалося ще цікавіше: мені робили уколи й промивали носик фізрозчином, за годинами, знову й знову, щоб я могла дихати. Своє ставлення до цих процедур я, звісно, висловлювала, і позитивним його не назвеш. Але люди вперто продовжували. Мені тоді здавалося, що вони зовсім не розуміють: я хочу просто лежати, щоб мене ніхто не чіпав.
І все-таки щоразу, коли ставало трохи легше вдихнути, я трохи краще розуміла, навіщо вони це роблять. Коли ти маленька, а світ величезний, іноді потрібен хтось, хто пам'ятатиме за тебе навіть про те, що настав час дихати вільніше.
Я виросла, хоча слово «виросла» тут досить умовне, бо я так і залишилася маленькою, сором'язливою і не дуже прихильною до незнайомців. Гучні звуки досі викликають у мене бажання терміново знайти місце, де ніхто мене не побачить.
Але є дещо, чого люди часто не розуміють про полохливих котів. Ми зовсім не обов'язково не любимо спілкування, просто з нами треба говорити правильно: спокійно, лагідно й без зайвих рухів. Я дуже люблю, коли зі мною розмовляють, і завжди відповідаю.