Історія перша. Ріта Скітер

Мене мали втопити. Погодьтеся, не найкращий початок автобіографії, особливо коли ти ще не встигла зробити нічого, за що тебе справді варто було б топити: не насцяла в улюблені капці, не роздерла диван, не скинула зі столу вазу, яка пережила три покоління родини, і навіть ні на кого не подивилася так, щоб людина сама зрозуміла, наскільки жалюгідне її існування. Мені просто не дали можливості проявити свої таланти.

Усе почалося у 2017 році. Я тоді була маленьким рудим кошеням і ще не підозрювала, який жахливий смак мають люди в питаннях облаштування світу. Моя мати народила кількох кошенят, братів і сестер досить швидко розібрали, а я залишилася. Чому? Можливо, моя виняткова особистість лякала потенційних власників, і вони відчували, що перед ними майбутня господиня всього сущого. А можливо, нікому просто не було потрібне ще одне кошеня. Люди взагалі дивні створіння: спочатку дозволяють котам розмножуватися, а потім щиро дивуються, звідки беруться коти.

Моє подальше існування обговорювали в курилці, між розмовами про роботу та іншими надзвичайно важливими людськими справами.

— Останню, мабуть, доведеться втопити. Дівати нікуди.

Отак просто, без суду, адвоката й права на апеляцію. А я, між іншим, уже тоді мала всі задатки видатної журналістки-розслідувачки, і якби вміла писати, обов'язково опублікувала б матеріал під заголовком «КРИВАВІ ТАЄМНИЦІ КУХНІ: ЩО ПРИХОВУЮТЬ ВІД ГРОМАДСЬКОСТІ?». Але писати я не вміла, та й читати, чесно кажучи, теж, тож залишалося сподіватися на диво. І диво, як не дивно, працювало офіціанткою.

Вона просто вийшла на перекур. Носила в кафе тарілки, вислуховувала відвідувачів і навряд чи думала, що цього дня їй доведеться ухвалити рішення важливіше за кар'єру, особисте життя чи навіть питання, чи не звільнитися нахрін. Рішення про мене. Почувши, що останнє кошеня можуть утопити, вона сказала:

— Я заберу.

Два слова, без урочистих промов, ангельських хорів і юридично завірених документів про всиновлення рудої аристократії. Так я отримала майбутнє, хоча тоді ще не знала, що воно означатиме окрему миску для води, право на особисту територію й багаторічну боротьбу з людською нездатністю правильно організувати котячий туалет.

Коли мене принесли до кафе, моя нова людина відпросилася з роботи. Правильне рішення: якщо на одній шальці терезів робота, а на іншій я, вибір очевидний. А от далі сталося найобразливіше в усій цій історії. Мене посадили у взуттєву коробку. Я, майбутня Ріта Скітер, гроза собак, диктаторка людських диванів і незалежна експертка з питань особистого простору, розпочала свою кар'єру не в переносці й не в кошику з мереживною подушечкою, а в картонній тарі з-під взуття. Я б подала скаргу, але мій словниковий запас тоді обмежувався переважно «няв». Зате інтонацій уже вистачало.

Мене привезли до батьків моєї нової людини, і саме там почалося моє справжнє життя. Того ж вечора відбулася церемонія наречення — люди, можливо, так її не називали, але це виключно їхня проблема. Мені дали ім'я Ріта, на честь Ріти Скітер, тієї самої журналістки з книжок про Гаррі Поттера, яка робила сенсацію з будь-якої дурниці, лізла не у свої справи й мала абсолютно нестерпний характер. У людей є приказка: «Як корабель назвеш, так він і попливе». От тільки ніхто не попередив їх, що з котами це теж працює. Ріта Скітер, дуже приємно. Не чіпати.

З роками я виросла. Не скажу, що подобрішала, бо навіщо псувати ідеальний характер? Зате досить швидко зрозуміла, що людський світ влаштований неправильно. Люди чомусь вважають, що можуть торкатися кота, коли їм заманеться. Абсурд. Якщо я хочу, щоб мене гладили, я підійду сама. Якщо не хочу, шипітиму, а якщо й після цього до людини не дійде, доведеться перейти до практичних занять із самооборони.

Крім того, мене дратують деякі люди. Не всі, звісно, є й нормальні. Наприклад, мама. Мама взагалі окрема категорія людства, до якої я ставлюся значно прихильніше, особливо коли йдеться про сон. Я не з тих кішок, що ходять хвостиком і муркочуть кожному зустрічному, у мене є принципи, гідність і особисті кордони. Але спати біля мами — то святе. Можна скільки завгодно вдавати незалежну й грізну істоту, та коли поруч людина, біля якої спокійно, навіщо відмовляти собі в задоволенні? Тільки не називайте це ніжністю. Це раціональне використання людських ресурсів.

Окремо про воду. За роки спільного життя мені вдалося навчити людей хоча б кількох елементарних речей, і одна з них — що я п'ю з окремої мисочки, яка стоїть на столі біля раковини. Чому саме там? Тому що. Якщо вам потрібне складніше пояснення, зверніться до спеціаліста: можливо, він допоможе вам змиритися з думкою, що не всі рішення у світі потребують вашого схвалення.

І туалет. О, туалет! Люди, ви серйозно? Ви самі ходите в туалет, який уже використали й не прибрали? Сподіваюся, ні. То чому повинна я? Якщо я вже сходила, місце використане, його треба прибрати, і тільки тоді можна продовжувати розмову. Я не вередую, я встановлюю санітарні норми.

Згодом у моєму житті з'явилися собаки, Джена й Міра. Про цих двох у мене накопичилося чимало думок, більшість із яких не пропустить жодна цензура, тому я буду дипломатичною: вони живуть, я живу, і ми можемо мирно співіснувати за однієї умови — вони не лізуть до мене зі своїми собачими справами. Уявлення про спілкування в собак дивне. Вони люблять знайомитися, нюхати, бігати й бурхливо виявляти емоції. Господи, яка втома. Особисто я переконана, що найкращі стосунки — це коли ніхто нікого не чіпає. Тоді щасливі всі, а особливо я.

Якось до нас у гості приїхали Віскі та Боня, два чорні коти. Нарешті, подумала я, цивілізоване товариство. Особливо мені сподобався Віскі, бо з ним можна було спати, а це надзвичайно важлива характеристика. Лежиш поруч, тобі тепло й спокійно, ніхто не заважає — ідеальне співіснування двох поважних котячих особистостей.

Але Віскі мав один суттєвий недолік: він хотів гратися. Зі мною. Спочатку я навіть не зрозуміла, що відбувається. Вибачте, молодий чоловіче, ви нічого не переплутали? Ми лежимо, ми спимо, ми насолоджуємося тишею, навіщо тут циркова вистава? Віскі, судячи з усього, вважав, що спільний сон автоматично передбачає спільні розваги. Я категорично не погоджувалася. Мало що він там собі навигадував. Я вам не іграшка, я Ріта Скітер, і в мене графік.