Розділ 2

Марино

Господи! Кому ти потрібна? - смикаю себе. На вулиці повно дівчат, набагато привабливіших і привітніших. Таке чудовисько, яким я виглядаю зараз, не здатне привернути увагу навіть, напевно, сексуального маніяка. Хто ж знав, що так вийде - кішка втече від мене і мені доведеться виходити на жваву вулицю в самому центрі міста. Залишається тепер лікті кусати від досади, що сіла в машину в одязі, в якому по дачі ходила, не переодяглася в щось більш пристойне. Не подбала навіть глянути в дзеркало перед від'їздом, волосся напевно вибилося з наспіх закріпленої в ньому шпильки, і я виглядаю опудалом городнім, якого поспіхом прихопили з собою педантичні господарі дачної ділянки. Ці старі поношені, місцями у фарбі, джинси і пом'ята майка, в які я вдягнута, хоч і пасують мені й вигідно підкреслюють достоїнства моєї фігури, але це все ж таки дачний одяг. Старий і поношений. То хто ж знав, що так трапиться?

Я не встигаю зробити й кількох кроків, як хлопець наздоганяє мене і йде поруч. А потім робить взагалі кричуще. Трохи нагинається і торкається до моєї руки своєї і тепер іде задом наперед, щоб мати змогу і дивитися мені в обличчя, і йти поруч.

- Я так і не дізнався твого імені, красуне, - ловлю його бігаючий погляд спідлоба.

Я завмираю в шоці від його такого настирливого натиску. А ось зараз ще й дихання збивається і ноги підкошуються. З останніх сил намагаюся не капітулювати остаточно перед його ініціативою й увагою до своєї персони. Що за напасть? Не хочу, щоб хлопець здогадався про мої внутрішні переживання. І діватися нікуди, назад не повернути, двері в мою парадну за кілька метрів від нас.

- Відчепись. На мене вдома чекають, - а в голові знову це нав'язливе і незрозуміло звідки звалилося, як сніг на голову, абсолютно мені невластиве: гарний, гарний, гарний і паралельно страх, що очі видають мої думки і хлопець здогадається про них.

Який же він гарний! Така потужна енергетика виходить від нього. Це відчувається на відстані - навколо нього особливе, поле, що притягує, від чого відчуваю легке запаморочення.

Спалахую вся, коли хлопець невідривно дивиться на мої губи, при цьому відкриваючи злегка свої, варто мені порівнятися з ним, щоб зараз же прослизнути повз.

Дістаю ключ із кишені й швидко смикаю на себе металеві двері...тільки вони не піддаються.

- Щ...що за... дурниця!

Щось перешкоджає вхідним дверям відчинитися на достатню відстань. Цієї щілинки замало, щоб зайти в парадну. Опускаю очі й бачу його ногу. Хлопець блокує двері, не даючи мені потрапити всередину.

Смикаю ще раз, сильніше, ще сильніше, а він раптом різко прибирає ногу, двері відчиняються, і я залітаю в парадну.

А він... о, боже, він... Спритник! Прослизає, як той вуж, слідом за мною. Двері зачиняються і ми з ним залишаємося наодинці.

Мої легені перестають функціонувати, слова застряють у горлі, серце, зробивши останній передсмертний удар, зупиняється і завмирає в заціпенінні.