Глава 13

– Уже відстрілявся? – здивувався Віртар, який якраз натхненно розповідав про битву при Роксбурзі. – Так швидко?

– Я намагався, – дракон сів на сусідній з дівчиною стілець.

– А що там з вечерею? – поцікавився рудий.

– Члени Ради вже насолоджуються стравами, але я попросив їх робити це без мене, – біловолосий підчепив з наполовину спорожнілої тарілки одну з тарталеток і з насолодою відправив у рот. – Все-таки як же я скучив за смачною їжею.

– Аналогічно, – Дрейнар теж ухопив тарталетку. – Я досі від'їстися не можу, хоча армійська їжа була не така вже й погана.

– Тоді можете приєднатися до бенкету в Малому залі, – запропонував господар замку. – Ваші татусі будуть раді, якщо ви з'явитеся хоча б під час застілля.

– Ну вже ні, – ще одна тарталетка зникла в надрах рота здорованя. – Ж нашими штарими ми жавжди вштигнемо поїшти, а ось нашолодитисякомпанією твоєї пташки хотілоша б довше... – не припиняючи жувати, він потягнувся до кубка.

– Чим ви тут займалися, якщо так зголодніли? – підозріло глянув на нього блакитноокий. – Я гадав, у вас було достатньо часу, аби вгамувати перший голод, мене не було достатньо довго.

– Розповідали твоїй коханій про наші ратні подвиги, – відповів замість друга брюнет, тому що рот сіера Картрейна знову був зайнятий.

– Щось мені підказує, що вона стала засипати на третій же історії, – хмикнув намісник.

– А от і ні! – заперечив Дрейн. – Я не настільки поганий оповідач. Але спогади про ратні подвиги викликали у мене вовчий апетит. Ух, якби зараз переді мною був проклятий торієць...

– Тоді я накажу принести ще їжі, – господар замку використовував заклинання призиву і віддав розпорядження слузі, який ї'явився на порозі кімнати. – Пропоную влаштувати маленький бенкет на честь того, що я сьогодні обзавівся нареченою.

– «Чужою» нареченою, хотів ти сказати, – виправив його Віртар. – Вірніше, вже дружиною.

– Вірте, не дави на хворе, – скривився сіер Брайтрейн. – Зараз вона тут і зі мною, це найголовніше. А де і з ким буде завтра, завтра і дізнаємося...

– У чомусь ти, звичайно, маєш рацію... – фіолетовоокий у свою чергу сьорбнув із піднесеного спритною служницею кубка. – Тобі дуже пощастило зустріти аіру, та ще й порівняно молодим, не очікував.

– Угум-с, я ось свою вже майже не сподіваюся відшукати, – Дрейнар із хрускотом відірвав ніжку у запеченої з фруктами птиці, блюдо з якою так вчасно поставив перед ним один зі слуг. – Тому намагаюся насолоджуватися тим, що маю. Але ти... Радий, що вдається отримувати від життя все?

Лірана, яка вже втамувала голод і могла б хіба що віддати належне фруктам, продовжувала слухати драконячі розмови. Ну всім вони були гарні, крім, хіба що, того факту, що лускаті продовжували розмовляти про неї як про річ, яку можна обговорювати, але слова якій ніхто не дає і чиєю думкою не цікавиться.

– Гадаю, це просто доля, – знизав плечима Каяр. – Ми не обирали, де і ким народитися, так судилося. І те, що я заїхав у замок Трайдерів на весільний бенкет, хоча спочатку не збирався цього робити, теж знак Богів. Значить, я повинен був зустріти мою пташку. Шкода тільки, що це сталося вже після її шлюбного обряду.

– Ну-у-у... – глибокодумно прорік Віртар. – Не було б обряду, не було б і бенкету. І ти міг би взагалі не зустріти свою аіру, а проїхати стороною, як гадаєш?

– Міг. І вже прорік вдячну молитву, що вирішив провести інспекцію територій поблизу замку Трайдера саме сьогодні, – намісник підтвердив свої слова відповідним ритуальним жестом.

– А ми-то які раді, що ти це зробив. Інакше не познайомилися б з твоєї пташкою, у якої, впевнений, є маса переваг... – Дрейнар черговий раз пограв бровами, – зрозуміло, крім тих, які ми вже маємо задоволення споглядати...

– Ти маєш рацію, чеснотами природа нагородила її неабияк, – з гордістю заявив Брайтрейн. – М-м-м... А як ця пташка вміє «співати»... Але це тільки для мене, не для ваших вух, – схаменувся він. – Так, люба? Ти ж мені обіцяла, – і кинув на Ліру виразний погляд. – Хоча знаєш... Нехай теж послухають, щоб зрозуміли, що втрачають. Ну а потім, коли вони підуть, ти зіграєш тільки для мене... – його очі замерехтіли, і дівчині миттю перехотілося, щоб Дрейн і Вірт у цю ніч залишали замок, а ще краще, нехай би залишилися ще на декілька діб.

– О, я з превеликим задоволенням послухаю! – загорівся ідеєю здоровань і зручніше розташувався у кріслі, через що одяг на ньому знову частково розкрився, без сорому демонструючи фрагмент понівечених грудей.

– Будьте ласкаві, облагодійте нас своїм талантом, – галантно попросив і Віртар, поблискуючи фіолетовими очима.

І як тут відмовити? І поки намісник послав за слугою, щоб той приніс деріху, Лірана перебрала в пам'яті завчені з дитинства мелодії, які, здавалося, вже давно стали частиною її самої. Кожна нотка, кожен акорд ретельно вивірені, поки мама, яка виявилася єдиним і головним учителем дочки, не була задоволена. Ліра тоді була ще зовсім малою, але кожна композиція вкарбувалася в пам'ять і увійшла в пальці. Вночі розбуди – і дівчина безпомилково зіграє будь-яку.

Поглянувши на напіврозхристаний одяг здорованя, де ховалися страшні шрами, Лірана вирішила зіграти драконам Пісню Зцілення. Хоча б просто для підтримки і душевного заспокоєння. В арсеналі мами було багато мелодій: Пісня Смерті, Пісня Життя, Пісня Возз'єднання, Пісня Прокльону, Пісня Руйнування... Ліра не знала, чому вони саме так називаються, але кожен раз, коли виконувала ту чи іншу мелодію, дійсно відчувала або упокоєння, або гнів, або ненависть. Напевно, щось все-таки було в цих поєднаннях нот, якась особлива частота, яка налаштовувала на той чи інший лад. Воістину, той, хто написав ці пісні, був великий майстер.