Розділ 6. До темряви

О п’ятій Даніель прокинувся від скрипу в коридорі й одразу потягнувся лівою до краю ковдри. Біль зупинив рух раніше, ніж він устиг сісти. Учорашній повний заряд залишався повним; плече нагадувало про себе так само, як учора.

За дверима Леон тихо сперечався з ремінцем, що застряг у пряжці. Софія вийшла зі своєї кімнати вже взута. Даніель чув, як вона зачинила двері напередодні перед дев’ятою; тепер вона показала йому годинник і без слів приклала палець до губ. Ніна ще спала.

До сніданку й перев’язки Леон і Софія ще раз поставили обидві теліжки на ваги. Разом із власною порожньою вагою кожна несла по сорок два кілограми й сімсот п’ятдесят грамів. Даніелів пакунок важив шістсот. У ньому лишалася папка, легкі особисті речі; ручки теліжок були зайняті іншими руками. На дорожній тарі був допуск на сімдесят два літри; сорок вісім завантажили вчора, решту об’єму лишили для погоджених прийомів.

Вісім годин у ліжку не зробили коридор знайомішим. Даніель дивився на порожній гачок, де зазвичай висів Леонів верхній одяг, і не міг вирішити, чи треба повідомити комусь, що вони прокинулися. О п’ятій тридцять прийшов Павел із короткою нічною передачею. Він спав із половини десятої до половини шостої; другий районний черговий ще залишався на місці до шостої.

Павел поклав на стіл три різні квитанції. Дві засвідчували приймання нових касет безпосередньо на N і в депо: по сім запломбованих виробів. Третя стосувалася домашньої станції й матеріалів догляду. Пакунок із двадцятьма новими AA уже стояв у замкненій шафці. Клінічну коробку Павел прийняв за окремим дорученням; Ніниного підпису на ній не було.

— Вона звірить після пробудження, — сказав він. — Оце я прийняв. Не вона.

На звороті була відмітка про прийнятий оплачений тижневий ліміт звичайного вводу, дев’яносто вісім кіловат-годин. Пост підтвердив відкриту лінію й початок обліку; це був оплачений ліміт на тиждень, а витрати тільки почали рахувати. Денну межу ніхто не збільшував.

Павел також прочитав акт звичайного вводу за попередні чотирнадцять діб. Показання опівночі закрило цей проміжок: сто вісімдесят три цілих і дві десятих кіловат-години. Жодна завершена доба не перевищила чотирнадцяти. Цей акт стосувався минулого проміжку, а новий оплачений тиждень мав власний рахунок.

Даніель перечитав повідомлення й поклав його до домашньої копії.

Емма прийшла слідом, о пів на шосту.

— Лягла о пів на десяту, — відповіла вона на його погляд. — Спала. Тепер сідай.

Вона відкрила перший дорожній набір. Даніель бачив цілі домашні матеріали в новій коробці, але Емма взяла серветки, бинт, рукавички й розчин із пакета, який учора віддала йому. Призначення лишилося звичайним. Жодного нового препарату вона не додала.

— Якщо стане інакше, зупиняєтесь, — сказала вона. — Твій дозвіл на легку дорогу не покриває все, що можна зустріти дорогою.

Він хотів відповісти, що пам’ятає. Натомість правою поправив застібку, яку вона показала, й дочекався, поки Емма закриє використані матеріали. Шість цілих наборів залишилися в дорожньому пакеті.

Снідали втрьох біля навісу. Софія відкрила три дорожні порції й відмітила видачу до того, як Леон запропонував принести гарячу воду з кухні. Вода для їхнього сніданку теж була відкладена зі своєї тари. На столі в кухні лежав окремий ранковий лист для двадцяти людей, які залишалися; від’їзд ще не був вписаний як здійснений.

Даніель відчував неприродність цієї дрібної межі. Миска стояла за кілька кроків від дому, але вже не належала домашньому сніданку.

Марк вийшов застебнути куртку на порозі. Він ніс свою депову сумку.

— Колесо? — запитав Даніель.

— Перевірене. Вчора.

— Я про запасне.

— У вашому списку його немає.

Даніель подивився на теліжку. До запасного колеса довелося б додати кріплення й місце, а потім знову зважувати.

— Якщо зламається, повідомимо, — сказав він.

Марк кивнув і пішов до депо. Дивитися йому вслід було легше, ніж востаннє попросити повернутися.

Перед шостою вони стали біля порога. Павел тримав лист фактичного виходу відкритим.

На порозі Даніель зупинився ще раз. Він побачив на внутрішній стіні гачок із Ніниним рушником, пляму біля нижньої дошки й власну домашню копію в папці Павела. Хотілося назвати останню дрібницю, про яку вони нібито ще не домовились, і затримати закриття дверей.

Павел чекав. Не підганяв, але й не вигадував нової справи.

— Якщо сьогоднішня поставка не прийде? — спитав Даніель.

— Повідомимо фактичний залишок і те, що робимо. У нас є районний порядок. Ви не мусите вгадувати це з дороги.

Даніель подивився на Софію. Вона стояла біля ручки й чекала саме його кроку, а не дозволу йти самій. Леон уже розвернув другу теліжку до вулиці.

О шостій Даніель вийшов. Павел відмітив фактичний вихід; дім став двадцятьма мешканцями в сьогоднішньому листі. Двері зачинилися без урочистої паузи.

На першому кварталі він ішов надто швидко. Леон не наздоганяв; Даніель мусив зупинитися біля стіни й почекати. Далі вони йшли так, щоб обидва колеса встигали перейти нерівність, перш ніж він обирав наступний поворот.

Місто в ранковому світлі не стало безпечним. На переходах залишалися звичайні упори, прикриті огорожі, люди, які чекали дозволу працівника. Даніель упізнав одну з рам і зрозумів, що востаннє був тут у поспіху, коли не дивився на того, хто тримав шлагбаум.

Тепер працівник записав їхній пропуск і повернув його Софії. Вона перевірила власне ім’я.

До восьмої вони дісталися перехідного майданчика перед вантажним коридором. Провідник чекав біля шафи з маршрутними листами.

— Тобіас Лунд, — назвався він, показавши власний наряд. — До вечірнього укриття проводжу. Далі — підтверджений коридор за моєю відміткою. Нову дорогу без перевірки не обіцяю.

Тобіас був нижчий за Леона, з широким обличчям і потертою накладкою на правому черевику. Його службова теліжка несла власну воду, їжу та інструмент.