Розділ 1.

 -  То, чому ти вирішив поїхати з Лондона? Невже там настільки нудно? -  Ілля весело розсміявся сильніше тиснучи на газ. 

 -  Ні. Причина зовсім не в цьому, - я відстустукував пальцями ритм музики, яка лунала з потужних колонок, -  Там дійсно круто, та останнім часом мені відчайдушно хотілося додому. 

 -  Додому чи до Альбіни? - друг кинув на мене швидкий погляд й похитав головою. 

 -  На рахунок Алі в мене особливі плани, - я скучив за своєю дівчинкою. Вона подорослішала стала ще більш розкутою та сексуальною. Ммм, її очікує палка та гаряча зустріч. Хай тільки ми залишимося наодинці. 

 -  Часом не заміж її збираєшся покликати? - в голосі Іллі відчувався неприхований сарказм. 

 -  Я не готовий до такого кроку, - відмахнувся я. 

 -  Ооо! Друже! Альбіна - іншої думки. Вона вже весільну сукню вибирає. Навіть літала в Париж зі своєю матусею, щоб з дизайнером домовитися. 

Слова Іллі, наче крижана вода вмить привели мене до тями, а то я ще не відійшов від сну в літаку. Нічого собі поворот! Звичайно нас колись нас посватали наші батьки. Та це було давно й неправда. Аля ще занадто юна для шлюбу. Вона ж ще тільки перший курс універу закінчила. Та й у мої плани не входить зв'язувати себе сімейними узами, принаймні найближчі кілька років. 

 -  Я з цим розберуся, - поглянувши у вікно крізь зуби процідив я, - До речі, з днюхою брат. Дякую, що в такий день ти поперся за мною в аеропорт. 

 - Дякую, старий. Без проблем, - кивнув Ілля. Як все таки мені пощастило з другом. Ми дружимо скільки себе пам'ятаю. Я можу покластися на нього в будь-якій ситуації. Ілля не раз мене виручав. Наша дружба перевірена роками й міцна наче сталь. Між нами ніколи й ніщо не стане. 

 -  Де святкуємо? - запитав я відірвавшись від своїх думок. 

 -  В мене вдома, - Ілля відкинувся на сидінні, - Покличемо всіх наших. Все як завжди. Алкоголь, дівчата. Будемо відриватися до світанку, - Ілля зупинив авто, - Приїхали. Ну... Все як обіцяв. Доставив в кращому вигляді. 

 -  Дякую, Ілюха! Ввечері чекай з подарунком! - підмигнув я. 

 Ми вийшли з позашляховика, Ілля дістав мою валізу з багажника. На прощання ми обмінялися міцним рукостисканням й домовилися зустрітися вже ввечері на вечірці. 

Я стояв перед воротами будинку і все не наважувався увійти. Не був тут майже п'ять років. Інколи прилітав сюди на кілька днів, здебільшого на сімейні свята. Закладаюсь, що навіть охорона мене б не впізнала. Та все ж тисну на дзвінок. Через хвилину до мене виходить людина з охорони. 

 -  Денис Дмитрович, проходьте будь ласка, - ввічливо сказав чоловік, - Ваші батьки вже зачекалися. 

 -  Пробки, - знизав плечима я. О, все ж не забули, як я виглядаю. 

Тут все так змінилося. Я йшов озираючись довкола. Чи можливо я просто забув? Відчиняю двері повільно й невпевнено. Так, ніби приїхав до чужих людей в гості. Та всі сумніви розсіюються, як тільки переступаю поріг дому. І одразу чую дзвінкий голосок своєї сестрички. 

 - Ден! Ден! Ти повернувся! - Дашка щодуху біжить й одразу застрибує до мене на руки. 

 -  Привіт, мала... - я щосили притуляю до грудей мого синьоокого янгола, - Я сумував за тобою, Дашуль, - шепочу я цілуючи її волосся. 

 -  Я все одно більше сумувала ніж ти, - Дашка поцілувала мене в щоку, - А, ти більше не поїдеш до Англії? - примруживши очі запитала вона, - Не залишай мене більше так на довго... 

 -  Ні, маленька. Я нікуди більше не поїду, - заспокоював я сестру, -  Буду завжди поруч. Як моя принцеса? 

 -  Все добре, - якось невпевнено відповіла вона, - Ходжу до школи, малюю. 

Щось Даша не договорює. Може закохалася? Та ні, їй же всього тринадцять. Ранувато ще. Хоча вона подорослішала і обіцяє вирости красунею. Темне каштанове волосся до пояса, неймовірні очі кольору неба, ніжне личко з фарфоровою шкірою. Але мені здалося, що Даша якась надто вже бліда. А ще в неї під очима синці, які особливо виділяється на блідій шкірі. Що ж таке? 

 -  Синку, - до нас із Дашею підбігла мама. Вона обняла мене й поцілувала в обидві щоки. 

 -  Мій хлопчику, як же ти змужнів... - в маминих очах заблистіли сльози. 

 -  Мам, ну ти чого? - я обняв її і вона поклала голову на мої груди. 

 -  Ще зовсім недавно, ти був маленьким хлопчиком, а зараз передімною стоїть мужній, дорослий чоловік. Як же час швидко промайнув. 

 -  Так. Справді швидко. Як вчора пам'ятаю, ми з мамою проводжали тебе до Лондона, - я побачив як на зустріч нам йшов тато, -  Привіт, синку! Як долетів? 

 -  Тату, - Коли він підійшов ближче ми обмінялися міцним рукостисканням та обнялися, - Все добре. Дякую. Неймовірно сумував за вами усіма. 

 -  Головне, що ти будеш тепер вдома поруч із сім'єю. Пробач, що не зустрів. Багато справ в офісі. Ось вирвався на годину додому, щоб побачити тебе. 

 -  Не виправдовуйся тату. Я все розумію, - кивнув я, -  Тепер буду допомагати на фірмі, і в тебе буде більше часу на сім' ю. 

 -  Це все згодом. А зараз, в тебе є час відпочити, -  поплескав мене по плечу батько. 

 -  Ходімо швидше до столу, поки все не охололо, - мама обняла нас із Дашею, - Денис, я думаю ти голодний з дороги? 

 -  Так. Як вовк, - розсміявся я, і ми всі пішли до їдальні. 

Як же добре вдома. Поруч із сім'єю. Ми не могли наговоритися. Батьки питали про Лондон, моїх Лондон моїх друзів, як в мене справи з Альбіною. Чомусь їх аж надто цікавить моє особисте життя. До чого б усе це? А мала, чомусь майже весь час мовчала і майже нічого не їла. Ми лише перекинулися кількома фразами і все, а потім вона зіславшись на втому пішла до себе навіть улюбленого десерту не дочекавшись. 

 -  Що відбувається з Дашею? Вона бліда, майже нічого не їсть? - запитав я у батьків коли сестра пішла до себе. 

  -  Синку, ми не хотіли тобі говорити, - мама поклала прибори на тарілку, - Пам'ятаєш, Дашка ще маленькою мала проблеми з серцем? - мама схлипнула. 

 -  Олю, тільки не плач. Прошу тебе, кохана... - тато взяв їїза руку, -  Денис, справа в тому серце Даші збільшилося в розмірах...