Пролог

Заплакана дівчина бігла в осінню, холодну ніч в одній легкій сукні. Вона задихалася від сліз, а серце... В її серце встромилися разом тисячі гострих уламків. А воно ще б'ється, б' ється для нього. 

Софія добігла до височенної кованої брами, струснула її руками, та вона була зачинена на замок. Дівчина безсило впала на коліна і притулила голову до холодного металу. 

 -  Софіє! Софіє! - ззаду почувся хриплий надірваний голос. 

Високий темноволосий хлопець кинувся до напівпритомної дівчини. Вона стрепинулася й різким рухом відмахнулися від його рук.

 -  Не смій! Не торкайся мене! - Софія притулилася спиною до брами. 

 -  Будь ласка, - змолився хлопець, - Соню, йди до мене, - він простягнув до неї руки, та дівчина продовжувала відвертати лице і стискати руками нестерпно-холодні грати, - Ти захворієш, прошу зайдемо в дім. 

 -  Я туди не повернусь. Відпусти мене, - Софія міцно зажмурила очі й приречено зсунулася по воротах. 

 -  Не відпущу, Софіє! - хлопець рвано видихнув, - Я ніколи не брехав про свої почуття до тебе.

 -  Я недурна, Денис. Вирішив розважитися перед весіллям із забитою дівчинкою з провінції. Задоволений?- з викликом глянула дівчина прямо в карі очі хлопця. Ті, очі які вона так любила. Й досі любить, - Буде що друзям розказати на парубоцькій вечірці!? - по цих словах дівчина залилася істеричним сміхом. 

 -  Так! Я хотів переспати з тобою для розваги, - хлопець впритул підійшов до Софії й взяв її личко своїми широкими долонями й притулився до неї шукаючи такі бажані губи, - Але це все було до того, як я закохався в тебе. Ти полонила моє серце, всі мої думки. Коли ми не разом я божеволію. Думаю де ти і з ким, - Денис впав навколішки перед дівчиною уткнувшись головою в її живіт. 

 -  Хоч зараз, ти можеш бути відвертим хоча б із собою. Наші стосунки суцільний фарс і брехня, Дене. 

Софія хотіла була було відштовхнути його, та Ден міцно майже до болю стиснув її тонку талію, а потім повільно встав з колін не відпускаючи стан дівчини. Через долі секунди Софія опинилася на його міцних руках. 

 -  Ден, не муч більше мене, - голос дівчини був тихим та слабким. Від безсилля вона опустила голову йому на плече, - Мені нічого від тебе не треба. Тільки залиш мене в спокої. 

 -  Ні, маленька, - Ден поцілував шовкове волосся коханої дівчини, - Соню, не проси відпустити, мені простіше вирвати серце з грудей і подарувати тобі як сувенір. Навіщо воно, коли не буде тебе. 

Ден обережно торкнувся вустами до щоки Софії. Більше ніколи він не дозволить впасти хоч одній її сльозинці. Його кохана буде задихатися від кохання, яке він буде їй дарувати кожного дня, скільки відміряла їм доля. Той безглуздий жарт в минулому. Як він міг завдати їй стільки болю? За це він буде просити пробачення до кінця життя, тільки б вона знайшла в собі сили пробачити його. 

 -  Соню, кохана, - він ніс ослаблу дівчину на руках прямуючи до будинку, - Зараз я покладу тебе в тепле ліжечко і буду гріти в своїх обіймах до самого ранку. А коли тобі стане краще, ми поїдемо далеко звідси. Я хочу, щоб ти стала моєю... -  хлопець обірвався на півслові він більше не відчував її дихання, яке гріло його груди, - Соню, ти мене чуєш? Що з тобою!? - він опустив голову до неї і почав покривати гарячими поцілунками її холодне лице. Та вона навіть не поворухнулася, -  Що це ти надумала!? Кохана!? - у відчаї він потряс її обличчя, та втікачка не прийшла до тями, - Соню... Не смій! Чуєш!?