Сил сперечатися немає, тому я дозволяю Стасу вивести себе з лікарні й навіть посадити на переднє сидіння. Він розміщується поруч, а я знову клацаю ремінь безпеки й відкидаю голову на спинку крісла. Хочеться прикрити очі й заснути, ні про що не думаючи. Ні про те, що батьку щойно зробили операцію, ні про гроші, які будуть потрібні на реабілітацію, ні про Макса, який вирішив начхати на моє смс і не забрати сина із садка.
Як він взагалі міг?
Не попередивши, просто пропустити цей момент, ніби я попросила його зварити вечерю, а не забрати дитину з дитячого садка.
— Куди їдемо? — Стас порушує мовчання й заводить двигун авто.
— Пушкінська десять, — називаю адресу, не розплющуючи очей.
Я сподіваюся, що необхідну відстань ми подолаємо в тій же повній тиші, як і їхали в лікарню, але Стас руйнує мої мрії в зародку.
— Розповіси, як сталося так, що дитину ніхто не забрав?
Я роблю глибокий вдих і шумно видихаю, намагаючись опанувати себе й не нагрубити. Що б я не відчувала до Лебедєва, він дійсно мені допоміг, коли я не могла впоратися сама. За все життя таких випадків у мене було всього два. Перший стався в день, коли народився Даня. Тоді я пішла в торговий центр за подарунком мамі на день народження і прямо там у мене відійшли води. Поруч не було нікого, хто б мені допоміг, але випадкові перехожі не пройшли повз, допомогли сісти на лавку, викликали швидку, почекали разом зі мною.
Й ось сьогодні було вдруге, коли все обернулося проти мене. Таксі не хотіло їхати, Макс ігнорував мене, а випадковим перехожим виявився той, хто навіть мене не пам’ятає.
— Я не знаю, — відповідаю чесно, але не вдаюся в подробиці, тому що навіть собі не можу зізнатися в тому, що Макс просто мене проігнорував.
Я хочу вірити в краще, що в нього вимкнувся телефон саме тоді, коли він розгортав повідомлення, що воно до нього з якоїсь причини не дійшло, або що в нього зламався автомобіль дорогою, а стільниковий він залишив удома і просто не зміг мене попередити. Так, я шукаю йому виправдання, тому що за ті місяці, що ми разом, він не дав мені приводу сумніватися в його надійності й відповідальності, у тому, що на нього можна розраховувати у скрутну хвилину.
Щоправда, ситуацій, коли я зверталася до Максима за допомогою, не пригадую.
Я звикла давати раду сама, не перекладаючи свою відповідальність на інших.
Більше Стас нічого не запитує, дозволяючи мені трохи відпочити й згадати про те, куди ми їдемо. У голові раптово спалахує тривожний сигнал. Я їду за сином у компанії його батька, який поняття не має, що в нього є дитина. Знаючи Стаса, він не залишить мене з малюком на вулиці й не поїде, свистячи покришками, тому…
Від тривожних думок мене відриває дзвінок телефона. Звук надходить не від мого мобільного, і я кидаю погляд на стільниковий Стаса, прикріплений до автотримача. На екрані висвічується фото доволі привабливої дівчини, і я відвертаюсь, намагаючись вдати, що мені нецікаво, хоча насправді мене це чомусь хвилює.
— Так, Лізо.
— Стас, я забрала Тимка із садка, — щебече дівчина на тому кінці дроту, ми будемо чекати на тебе вдома.
— Добре, я поки не знаю, коли буду, у мене невелика затримка. Вечеряйте без мене. І Тіму в дев’ять спати.
— Так, я пам’ятаю, а що за справи? — стурбованість у голосі дівчини чути навіть крізь динаміки телефона.
Мене чомусь дратує її голос і те, що Стас не взяв слухавку, вважаючи за краще говорити гучним зв’язком. А ще те, що в нього, судячи з усього, є син. І він ходить у садок. Як і Даня.
Та чому я взагалі про це думаю?
— Я приїду розповім.
Стас вимикається, а я все ще вдаю, що мені цікаво, що відбувається на дорозі, щоправда, звична жіноча цікавість бере гору, і я запитую якомога байдужіше:
— Дзвонила ваша дружина?
Стас кидає на мене швидкий погляд, усміхається до ямочок на щоках і цікавиться:
— Я схожий на людину, яка шукає розваги на стороні, маючи дружину під боком?
— На зразкового сім’янина й батька ви схожі ще менше, — відповідаю з усмішкою, хоча, зізнатися чесно, брешу.
З турботою й готовністю допомогти ледь знайомій дівчині його легко уявити як батька, тільки ось це чомусь діє на мене ще гірше, ніж розуміння, що в нього, можливо, є дружина.
Від сказаної мною фрази Стас невдоволено підтискає губи, морщиться, від чого на лобі утворюється глибока складка. Я ж крадькома дивлюся на його руки, які впевнено лежать на кермі, на білі манжети сорочки, які плавно облягають кисті, на пальці з ідеальною нігтьовою пластиною, на невелику поросль волосся з тильного боку долонь. Я пам’ятаю, як він пестив мене, як проводив пальцями по губах, як цілував і шепотів ніжні слова. Жену ці спогади й концентруюся на дорозі, намагаючись не думати про минуле, щоб не виказати себе.
— Скажеш, чому ти до мене так ставишся? — абсолютно несподівано запитує Стас.
— Як так?
— З презирством, — без тіні усмішки вимовляє він. — Ми ледь знайомі, але ти розмовляєш зі мною так, ніби я головне зло у твоєму житті.
#2896 в Любовні романи
#1395 в Сучасний любовний роман
#818 в Жіночий роман
Відредаговано: 20.09.2021