Глава 8

— Здрастуйте — не гублячись, вимовляє Стас.

— Добрий вечір, — мама киває й переводить погляд на мене.

— Я не могла викликати таксі, — пояснюю. — Довелося попросити Станіслава підвезти. Дякую вам велике, — повертаюся до чоловіка. — Ви дуже допомогли й напевно поспішаєте, — белькочу якомога ввічливіше. — Далі я впораюся.

— Я не поспішаю, — гмикає Стас і, втративши до мене інтерес, запитує маму: — Що за операція?

Мама плутано пояснює, хоча видно, що сама не зовсім розбирається в тому, що саме роблять батькові. Вона нервує, тре руки в спробі зігрітися, плаче і вибачається переді мною за те, що відразу не сказала. Поки я намагаюся її заспокоїти, Стас зникає і я сподіваюся, що він просто поїхав, але він повертається з підставкою, на якій стоїть дві склянки. Він простягає їх нам і вимовляє:

— Взяв лате. Не знав, що ви п’єте.

— Ох, дякую, — мама зі словами подяки все ж бере склянку тремтячими руками, підносить її до губ, відпиває і видихає, припиняючи так сильно плакати й краяти себе.

— Дякую, але я відмовлюся.

Мама тицяє мене в бік, але я ігнорую її випад і вдаю, що нічого не відбувається. Стас зітхає, але не наполягає, натомість прямує до смітника, натискає ногою на педальку й…

— Зачекайте! — кричу я, не витримуючи докірливого й осудливого маминого погляду і слів:

— Де твоя ввічливість!

— Я вип’ю, — намагаюся усміхнутися, але виходить якийсь вишкір.

Я, взагалі-то, не чекала, що він піде викидати повну склянку лате в смітник!

— Не любиш лате, або вирішила, що після чашки кави я потягну тебе в ліжко? — пошепки запитує Стас, поки я дістаю з підставки стакан. — За те, що підвіз, тому заплатила?

Відповісти я не встигаю, тому що саме у цю мить із реанімації хтось виходить. Я рвуся туди, щоб дізнатися про все, але це лише медсестра, яка розводить руками й каже, що нічого не знає й потрібно почекати лікаря. Очікування виявляється найважчим для нас із мамою, я п’ю каву через силу, бо нічого у горло не лізе. Шию ніби огортає спазмом, навіть вдихнути важко, хоча мамі полегшало. Мабуть, далася взнаки моя присутність і підтримка.

Всупереч моїм очікуванням, Стас нікуди не йде. Залишається стояти трохи віддалік і чекати. Цікаво, чого? Чому він не їде? Чого чекає? Хіба в нього немає справ, роботи? Дівчат, зрештою. Я ж ясно дала зрозуміти, що зі мною йому нічого не світить. Його присутність змушує мене прямо сидіти на невеликому пошарпаному дивані й дивитися перед собою, помічаючи облуплений тиньк на пофарбованих у блакитний стінах. Ні на хвилину не можу розслабитися, скинувши кайдани з плечей, тому що відчуваю, як він дивиться. Боюся, що дізнається. Підійде, знову назве Стасею і згадає, а потім, за безглуздим збігом обставин, побачить сина і все зрозуміє.

За роздумами пропускаю мить виходу хірурга, тому підходжу до високого кремезного чоловіка в білій шапочці останньою. Поки він говорить, я дивлюся на крапельки крові на його ідеальному костюмі. Вони маленькі й ледве помітні, але я чомусь фокусуюсь на них, зовсім нічого не чуючи з того, що він розповідає. Я ніби не тут і все, що відбулося, здається мені фільмом, за яким я спостерігаю збоку.

— Стася, з тобою все гаразд? — чую після того, як моїх плечей торкаються гарячі долоні.

— Відпустіть мене, — кажу, мабуть, занадто голосно, і веду плечима, скидаючи з них такі знайомі руки. — Що з батьком? — запитую, концентруючи погляд на хірургу.

— Я щойно сказав, — докірливо вимовляє він. — Його життю нічого не загрожує, пацієнт у стабільному стані, за кілька годин, як відійде анестезія, ви зможете його побачити.

Я киваю і видихаю, щоправда, напруга нікуди не зникає, тому що лікар запитує про медикаменти, які ми ще не купили, та і грошей на них немає.

— Мам, скільки ми винні за операцію?

— Ох, Насте, — причитує мама. — Я поняття не маю, як ми будемо розраховуватися. У нас зовсім немає заощаджень, а до зарплати ще тиждень. Може, у Трофімових позичити?

— Подзвони їм, — прошу, щоб відвернути її від подробиць, які безсумнівно чує Стас.

Сама ж я поняття не маю, де брати гроші. Хіба що в Максима, я знаю, що він збирає на новобудову в центрі, щоб здавати її, але як пересилити себе й зателефонувати йому?

— Насте, я можу допомогти з грошима, — вимовляє Стас те, чого я найбільше боялася.

— У цьому немає потреби, Станіславе, але дякую, що запропонували.

Зусиллям волі змушую себе видавити цілком щиру усмішку, обійти чоловіка, вдихнувши його парфуми, які розбурхують душу, і зупинитися трохи віддалік, щоб набрати Максима. Він знову не відповідає. Я набираю ще й ще, але він просто не бере слухавку, хоча прочитав повідомлення з проханням забрати Даню із садка. Не розумію причини його ігнорування, але продовжую дзвонити доти, поки не розумію, що він не відповість. Сподіваюся, що він просто не чує, тому що думати про навмисне небажання зі мною розмовляти не хочеться.

— Насте, — мама кличе мене. — Трофімови п’ять тисяч позичать, але тільки завтра. Може, спробувати домовитися з аптекою?

— Так, припиніть цей цирк, — гарчить Стас, який, на мій подив, не втік після моєї відмови. — Давайте сюди цей список!