Глава 7

Я відмовляюся, але Стас однаково саджає мене на переднє сидіння свого великого чорного позашляховика.

— Пристебнись! — коротко наказує він, і я тягнуся до ременя безпеки.

Впоратися з ним вдається не відразу, я довго тягну стрічку, не можу потрапити в комірку, тому Стасу доводиться нахилитися й застібнути пристрій замість мене. Він опиняється поруч усього на частку секунди, у ніс миттю вдаряє терпкий чоловічий аромат, а стегна торкаються гарячі пальці.

— Стася?

Я відсахуюся, тому що він не заводить автомобіль, а знову наближається до мене небезпечно близько, щоб зрозуміти, чи все гаразд.

— Так, вибачте, замислилася.

Стас киває, повертається на своє місце й заводить двигун. Ми рушаємо, і я видихаю.

— Тебе так і звати?

— Я Настя, — пояснюю. — Наш директор захотів, щоб у дівчат на рецепції були пестливі імена.

— Ми можемо перейти на ти й скажи адресу, куди ми їдемо.

— В п’ятнадцяту лікарню, будь ласка, — шепочу ледь чутно, згадуючи причину, з якої ми туди їдемо.

Половину шляху ми долаємо в повній тиші й доволі швидко. Тільки наприкінці потрапляємо в довгий затор. Виявляється, трохи далі на дорозі сталася аварія за участю швидкої допомоги. Автівка виявляється перевернутою, на асфальті лежать накриті тіла. Я миттю відвертаюся і зажмурюю очі, тому що в мозок прокрадається думка, що точно так само могли не довезти до пункту призначення мого батька.

Повірити не можу, що мама нічого не сказала. Приховала від мене хворобу батька й те, що його госпіталізували. Він у критичному стані, а я звинувачую себе за те, що не взяла слухавку відразу, що говорила з Максом, ніби нічого не сталося, що відповіла мамі лише потім, щоб прилаштувати на завтра Даню. Спогади про сина дозволяють мені трохи відтанути, розчинити очі й швидко написати Максу в месенджері:

Настя: Забери Даню із садочка. У мене проблеми. Дякую.

Повідомлення виявляється доставленим за кілька хвилин, я дивлюся на екран, бачу, як галочки загоряються й розумію, що Макс прочитав смс. Не знаю, чи встигну забрати сина, тому краще перестрахуватися.

— Сталося щось серйозне?

— Батько в лікарні.

— Це все?

— Я знаю небагато, — тисну плечима. — Мама подзвонила, попросила приїхати.

— Ти плакала, — зауважує Стас, кидаючи швидкий погляд на мене.

— Я хвилююся.

— Пропоную поділитися зі мною.

— Дякую вам, звісно, але я вважаю за краще не ділитися проблемами з малознайомими людьми.

Він гмикає, але спроб залізти мені в душу більше не робить. Коли до лікарні залишається не більш ніж триста метрів, я прошу зупинити.

— Тут кілька хвилин їхати, — заперечує Стас.

— Дякую, я дійду пішки. Скільки я винна?

— Я просто допоміг.

— Дякую, — усміхаюся й дістаю з кишені зім’яті купюри, кидаючи їх на панель приладів. — Не люблю залишатися боржницею. До побачення й ще раз дякую.

Не давши Стасу схаменутися, відчиняю двері й біжу на вулицю, прямуючи до лікарні. Бути з ним в автомобілі й вдавати, що все добре, мені виявляється страшенно складно.

До лікарні я дістаюся за лічені хвилини, приходжу до стійки, де сидить літня повна жінка і прошу сказати, у якій палаті мій батько. Вона ліниво підіймає голову, дивиться на мене незадоволеним масним поглядом і цокає язиком.

— Номер палати скажіть! — гарчить бридким голосом.

— Я не знаю. Його вчора привезли.

— Прізвище повторіть! — вимагає після запинки.

Я роблю глибокий вдих, щоб не нахамити їй, коли поруч матеріалізується Стас. Впевнено кладе руки на стійку, стукає кісточками пальців по дерев’яній поверхні, привертаючи увагу жінки до себе. Вона так само ліниво підіймає на нього погляд, навіть не намагаючись сфокусуватися, і вимовляє:

— Ви до кого?

— Отже, так, жіночко, — командним тоном вимовляє Стас. — У дівчини тут батько. Палату вона не знає, ім’я вам назвали, тому даю вам хвилину на те, щоб знайти інформацію про те, у якій він палаті, інакше прямо зараз я подзвоню Тимофеєву Борису Гнатовичу, головлікарю цієї лікарні, й покажу йому відео з тим, як працює його персонал.

Жінка помітно підбирається, намагається щось сказати, вибачитися, але швидко киває й утикається в журнал.

— Пацієнта готують до операції, вам до нього не можна, — каже вона, а я відчуваю, як світ перед очима гасне.

— Так, спокійно, — Стас злегка обіймає мене за плечі, не дозволяючи впасти. — Поверх скажіть, ми в холі будемо, — звертається вже до неї.

— Третій.

— Ходімо, — він допомагає мені дійти до ліфта, натискає кнопку й заходить разом зі мною.

Я намагаюся заперечити, сказати, що в його присутності зовсім немає потреби, але Стас лише відмахується й тисне на кнопку третього поверху.

— Вам зовсім необов’язково, — намагаюся напоумити його, а коли спроба провалюється, починаю благати богів, щоб мами в холі не було, але вона, як на зло, самотньо сидить в кріслі біля стіни, опустивши голову на руки.