Глава 6

Весь день я не можу зосередитися й опанувати себе. Робота не йде, як я не намагаюся налагодити процес. Ближче до вечора набираю Макса й намагаюся загладити свою провину й пояснити, чому я не брала слухавку понад добу.

— Я думав, ти вже не подзвониш, — з докором вимовляє він. — Що сталося, Насте?

— Нічого, просто… стільки всього навалилося.

Починаю почуватися героїнею дешевої мелодрами, де побита долею дівчина намагається впоратися з проблемами й не звертається до свого хлопця. Навалилося дійсно багато і я можу призначити на завтра зустріч, вечерю, щоб поговорити.

— Макс, я зараз на роботі, але дзвоню, щоб завтра зустрітися. Я приготую вечерю, або сходимо в кіно. Мені справді дуже шкода, що так сталося.

— Насте, ти думаєш, я не розумію? — у його голосі вчувається гіркота, яку я ніяк не можу підсолодити. — Я натякнув про переїзд, ти знову даєш задню. Я ж хочу, щоб Дані краще було. У вас однокімнатна, йому місця мало. Знаєш, як він після садочка в мене бігав і грався? І я знаю, що ти не хочеш. Я й не тисну, просто…

Він замовкає, а я починаю почуватися страшенно винною. Поки між нами висить пауза, мені намагається додзвонитися мама, але я ігнорую її дзвінок, тому що це означає знову продинамити Максима.

— Я винна, — погоджуюся з ним. — Даси мені другий шанс? Обіцяю загладити свою провину вечерею.

Макс зітхає, але погоджується, щоправда, коли я кладу слухавку, усе ще почуваюся винною. Не тому, що не погоджуюся на переїзд, а тому що тримаю його в підвішеному стані. Я не відмовляю й не говорю так, просто не можу визначитися з рішенням. Макс дійсно кохає мене, ось тільки я не можу похвалитися цим почуттям у відповідь. Усередині мене нічого не горить, коли бачу його, мої очі не починають світитися щастям, рукам не потрібно притиснути його сильніше, а тілу відчути жар.

Мені однаково.

Я розумію це тільки зараз. Знаю, що краще за все не забивати йому памороки й сказати, що між нами все скінчено. Обрубати на корені те, чому не буде продовження, але в такі миті я згадую очі Даньки, його радість на обличчі, коли він бачить Максима. Я звинувачую себе за це. За те, що дозволила собі познайомити Макса із сином, не бувши впевненою в нашому майбутньому.

Про що я думала?

Що все складеться? Що я побачу, як Даня тягнеться до Макса й покохаю його? Що всередині загориться вогонь, який, здається, навіть не тліє?

Мама дзвонить знову. Цього разу я беру слухавку й відразу хочу попросити її побути завтра з Данею, але вона торохтить швидше:

— Настуня, донечко, я не хотіла тобі говорити, хвилювати, ми думали, нічого серйозного, що все минеться, але ось з’ясувалося, що все стає тільки гірше.

— Мамо! — обсмикую її. — Що сталося? Про що ти?

— Тато! Тата забрали в лікарню ще вчора вранці. Він сказав тебе поки не хвилювати, а мені тепер сказали, що в нього інсульт. Насте, я не знаю, що робити, — мама плаче в слухавку і її слова звучать плутано й розгублено, вона затинається, ледь відповідає на мої запитання.

— В якій ви лікарні? Я скоро буду!

Осідаю в крісло, кілька секунд дивлюся на телефон, після чого набираю директора й повідомляю, що мені терміново потрібно поїхати за сімейними обставинами. Він щось говорить про те, що я безвідповідальна і про це потрібно попереджати заздалегідь, але я занадто пригнічена й розбита для того, щоб сперечатися.

Попри невдоволення, Даша — наша з Анею змінниця — прибігає за пів години, дозволяючи мені залишити стіни готелю й викликати таксі. З останнім усе ніяк не складається, то автомобіля немає, то ціна злітає до астрономічних цінників. Розкидатися грошима зараз не можна, тому що невідомо, яке лікування потрібно батькові.

Я крокую біля готелю з боку в бік, витираю сльози й набираю Макса, але той теж не бере слухавку.

— Та що за день сьогодні? — вимовляю ображено й роздратовано.

Хочеться розлютитися на весь світ, закричати щосили й випустити той біль, що засів всередині. Батько завжди й у всьому підтримував мене. У нас занадто близькі стосунки, щоб я поставилася до його хвороби простіше. Тато той, хто заплітав мені кіски до школи, поки мама була на нічній зміні в лікарні, той, хто допомагав робити уроки, адже мамі часто бракувало терпіння. Я просто не можу повірити, що це сталося з ним, адже він у мене не п’є, не курить, веде здоровий спосіб життя. Чому він?

Руки тремтять, серце гуркоче, як ненормальне, я чортихаюся собі під ніс і все ж замовляю таксі втричі дорожче, але і воно буде їхати щонайменше двадцять хвилин. Не розумію, що сьогодні сталося, адже ще далеко не кінець робочого дня. Я набираю маму, щоб повідомити, що затримаюсь.

— Так, Настуня, ти вже в лікарні? Я спущуся…

— Мам, я спізнююся, таксі ніяк не можу викликати. Як батько? Усе гаразд?

— Поки стабільний.

Голос мами звучить розгублено і слабо, я не можу його слухати, тому швидко вимикаюся й чую позаду:

— У тебе проблеми?

Знайомий голос поруч змушує мене здригнутися, обернутися й наштовхнутися поглядом на Стаса. Я дивлюся повз нього й помічаю неподалік дівчину на високих підборах і в короткій коктейльній сукні, яка з цікавістю дивиться в наш бік. Вона явно одягнена не за погодою й довга затримка змусить її змерзнути. А ще я розумію, що це явно не та ж сама дівчина, що була з ним за першої нашої зустрічі.