Глава 3

Я втрачаю дар мови й ошелешено дивлюся на чоловіка. Він впізнав мене? Це неможливо. Я розумію це занадто пізно, але це дійсно так. Ні, я не змінилася до невпізнання, але в мене інший колір волосся: рудий, вогненний, як я завжди й хотіла, але раніше не наважувалася, а тут… пофарбувалася буквально кілька місяців тому й досі не могла повірити, що мені так личить. А ще я набрала вагу, та й подорослішала, усе ж три роки минуло, я більше не та невпевнена в собі дівчина, яка танула від відвертих ласк вподобаного чоловіка.

— Вибачте, ви про що? — усе ж знаходжу в собі сили відповісти спокійним рівним голосом.

— Про твої справи, — він знизує плечима. — Ти мені сподобалася, Ста-ся.

Стас дивиться кудись в район моїх грудей, і я згадую, що після прийняття нас на роботу нам видали бейджі зі зменшувально-пестливими іменами. Мені дісталося Стася, а Ані — Нюта.

— Насте, — з-за спини Стаса несподівано виринає Макс за ручку із сином. — Ми підемо? Я заберу Даню до себе?

— Почекай, — прошу його й повертаю погляд до Стаса. — Ви вибачте, але я не знайомлюся з клієнтами.

— Завтра я знімаю бронь номера.

— Дуже шкода, — розтягуючи рот в усмішці, простягаю йому візитку. — Телефонуйте, щоб забронювати номер, якщо раптом опинитеся в наших краях.

Не знаю, як мені вдається тримати обличчя, адже серце тарабанить об грудну клітку із шаленою швидкістю. Перед очима проносяться спогади нашої ночі, а в голові дзвоном пробиває усвідомлення, що позаду Стаса стоїть Даня. Тільки зараз розумію, що вони страшенно схожі. Не тільки очима, а й кольором волосся, формою губ, усмішкою й гордо піднятою головою.

— Я залишу тобі свою візитку, — Лебедєв не збавляє натиску. — Раптом ти передумаєш.

Він простягає мені невеликий прямокутник, який я миттю повертаю йому назад зі словами:

— Позаду вас стоїть мій син і хлопець, не думаю, що вам потрібні проблеми.

Лебедєв хмуриться, швидко повертається, оцінюючи поглядом Макса, який розважає Даню жестами, а після повертає погляд до мене й каже:

— Розумію. Але візитку я усе ж залишу.

— Як вам завгодно, — вимовляю й беру візитку в руки, викидаючи її в урну на очах у Лебедєва. — Приємною ночі, Станіславе.

Я не можу собі дозволити залишити робоче місце, поки біля стійки стоїть клієнт, тому чекаю, поки він відступить. Лебедєв кілька хвилин пропалює мене поглядом, а після усміхається, нахиляється так, щоб нас ніхто не почув, і пошепки вимовляє:

— Скажи своєму хлопцеві, щоб тримав тебе міцніше.

Він іде, а я кілька миттєвостей залишаюся стояти на місці, абсолютно нічого не розуміючи. У підсумку, відкидаю думки вбік і обходжу стійку, прямуючи до Макса й Дані. Мій хлопець миттю обіймає мене за талію, притягує до себе й цілує в скроню. У його обіймах мені спокійно, серце не б’ється з дикою швидкістю, тіло не лихоманить, ніби в мене підскочила температура до позначки сорок. Він той, хто завжди підставить плече, хто допоможе й підтримає.

— Я заберу Даню? — для чогось просить дозволу.

— Так, звісно, — киваю. — Я подзвоню, скажу мамі, що він у тебе.

— Я купив йому два йогурти на десерт, а повечеряємо ми супом, — Макс усміхається. — А ще я обладнав йому справжню спортивну площадку у вільній кімнаті.

Я вдячно усміхаюся й цілую Макса в щоку. Він живе в трикімнатній квартирі в центрі й не раз натякав на переїзд до нього, але я все ніяк не можу зважитися. Сьогодні один із таких моментів: він говорить про обладнаний куточок для Дані, а я згадую нашу крихітну однокімнатку й думаю про те, що синові й справді буде зручніше у великій просторій квартирі. Макс заробив на неї сам своїми проєктами й вміннями. Він грамотний програміст, має попит, працює в одній із провідних компаній і підробляє ремонтом.

— Дякую тобі, — кажу абсолютно щиро і присідаю навпроти сина. — Ну що? Поїдеш до Макса?

Даня енергійно киває і простягає маленьку долоньку Максу, усміхається, дивлячись на нього знизу вгору, й тягне на вихід. Син прив’язався до нього, радіє, коли той знаходить вільну хвилинку й може з ним пограти. А ось у такі миті йому значно більше подобається з Максимом, ніж з мамою, хоча й бабусю він теж любить.

— Я подзвоню ввечері, — каже Макс на прощання. — Поговоримо перед сном.

— Добре.

Я махаю своїм чоловікам на прощання, усміхаюся й повертаюся до роботи. Близько п’ятої на дисплеї телефона висвічується ім’я мами, і я розумію, що зовсім забула їй зателефонувати й попередити.

— Мам, пробач, будь ласка, — тараторю, коли вона докірливо запитує, чому я не попередила її про те, що Даню забере Максим.

Мама, на відміну від мене, відразу зрозуміла, з ким пішов її онук. Я знову звинувачую себе за хвилювання й те, що здійняла такий галас. А ще за реакцію на появу Лебедєва, який, вочевидь, уявив себе володарем світу. Я чомусь дратуюся, коли згадую його зухвалі слова про те, що я йому сподобалася, а ще напуття, мовляв, нехай твій хлопець тримає тебе міцніше. Яке він взагалі має право говорити такі речі?

— Ну, Насте, ти даєш! Ми з батьком усі справи відклали, Даньці нових іграшок накупили, я мозаїку взяла, а ти до Макса сина відпустила.