Глава 2

— Гей, — Аня присідає й зазирає під стійку. — Ти чого? — дивується, помічаючи мій розгублений погляд. — Від його краси дар мови втратила? — сміється.

— Він пішов? — пошепки.

— Ну… так. Але сьогодні ввечері обіцяв повернутися, уявляєш? Щоправда, я сказала, що його зустріне інша дівчина, — з розчаруванням вимовляє вона.

— Якщо хочеш, я можу поступитися тобі сьогоднішньою зміною, поспілкуєшся зі своїм красенем ще, — хапаюся за цю можливість, як за рятувальний круг, сподіваючись, що вона погодиться.

Підіймаю телефон із підлоги й швидко встаю, але мене миттю веде вбік від такої різкої зміни положення. Встигаю схопитися за стійку й поглянути на змінницю. Погоджуйся, будь ласка!

— Ще чого! — вимовляє Аня. — Він, звісно, гарний, але я не готова стирчати заради нього тут ще день, та й ти б бачила ту дамочку, що він привів. Я й поруч не стояла, — розчарування в голосі змінниці змушує мене похнюпитися.

Я переводжу погляд на Аню. Вона гарна. Попелясте волосся, блакитні великі очі, невеликий носик, гострі вилиці й пухкі губи, які вона, щоправда, підкачувала гіалуроном. У неї шикарна фігура, високі великі груди, я завжди дивувалася, що вона забула на рецепції, але, здається, у змінниці просто занижена самооцінка. Що вже говорити про мене, якщо вона вважає себе недостатньо ідеальною для Стаса. Я на її тлі гублюся: сіра й непоказна, на мене рідко звертають увагу чоловіки. Єдине, що в мене помітне — руда копиця волосся, але далі, як зазвичай, ніхто й не дивиться.

— Ти дуже вродлива, Аню, — вимовляю щиро, розуміючи, що я й поруч не стояла.

— Облиш, — відмахується подруга. — Все, я втекла. Хай щастить.

Подруга на прощання махає мені рукою, а я беруся до роботи, заселяю новоприбулих постояльців, підтверджую броні, приймаю ключі від мешканців, які звільнили кімнати, і хвилююся весь цей час.

Розумію, що працюю упівсили й більше часу проводжу в очікуванні Стаса, а ще за важкими думками. Я буквально у фарбах уявляю, як він впізнає мене, як запитає про справи, а потім… потім він помічає мого сина, якого мама приводить на роботу, щоб я могла його обійняти й поцілувати. Стас відразу розуміє, що ця дитина його й…

— Дівчино, ви мене взагалі чуєте? — навпроти стоїть чоловік років п’ятдесяти.

— Так, звичайно, доброго дня. Ви хочете орендувати номер?

— Я хочу його здати, — гарчить він і кладе ключі на стійку. — До побачення!

— На все добре, — белькочу я і кладу ключ у комірку, що відповідає його номеру.

Ну ось… за спогадами не побачила постояльця й тепер є ризик дістати негативний відгук. Починаю злитися на себе за те, що думаю про Стаса й чекаю його появи.

Чому я взагалі вирішила, що він мене згадає?!

За ці роки я змінилася. Кидаю швидкий погляд у дзеркало, що стоїть поруч із комп’ютером. Звідти на мене дивиться рудоволоса дівчина з великими зеленими очима. За минулий час обличчя трохи округлилося, губи стали більшими, та й фігура в цілому покращилася. Кістки вже не випирають так чітко й сильно, груди округлилися і побільшали, щоправда, вони тепер не в такій ідеальній формі, як колись.

Від колишньої мене майже нічого не залишилося, нерозумно вважати, що чоловік, який змінює дівчат, як шкарпетки, і випроваджує їх вранці, запам’ятовує хоча б відсоток усіх, з ким спить. Від думок мене відриває дзвінок телефона. На дисплеї світиться номер Ольги Іванівни.

— Так, — відповідаю їй і відчуваю, як серце пропускає удар від хвилювання.

Вихователька телефонує тільки якщо щось сталося.

— Насте? — перепитує.

— Так.

— Данилка привели додому, усе гаразд?

— Я на роботі, — відповідаю, розуміючи, що моє передчуття не виявилося помилковим. — Щось сталося?

— Я відходила, поки дітки спали, а як прийшла, нянечка сказала, що Данилка тато забрав. Вона новенька, ще всіх діток не знає, але я ж знаю, що ти незаміжня…

Наступні слова виховательки я не слухаю, швидко вимикаюся й набираю маму. Вона, як на зло, недоступна. На годиннику лише пів на четверту, мама приїде в садочок тільки за годину-півтори, тоді ж і дізнається, що дитину вже забрали. Я не знаю, кому дзвонити й куди бігти, тому швидко набираю поліцію.

Мою заявку приймають, кажуть, що розберуться, просять адресу, куди під’їхати, і я називаю готель, кажучи, що на роботі. Поки чекаю поліцію, набираю подругу.

— Насте? Вирішила все ж сходити на співбесіду? — швидко торохтить вона.

— Лєрко! — з жахом вимовляю я. — Мою дитину забрав із садочка якийсь тато! — сльози бризкають з очей, добре, що постояльців поки немає, і я можу спокійно поплакати.

Потрібно, напевно, попередити господаря, щоб викликав когось на зміну, тому що я точно не зможу продовжити роботу, поки не знаю, що з моїм сином.

— Як це… забрав? — дивується подруга. — Хто?

— Звідки я знаю! Може, це Лебедєв? Він повернувся, Лєро, уявляєш? Я бачила його на власні очі, він у нас у готелі зупинився. Боже, Лєро, це може бути він! — я швидко підскакую на ноги, ходжу з боку в бік, починаю хаотично міркувати, коли чую голос подруги: