Глава 1

Три роки потому

— Насте! — чую пронизливе відразу, як беру слухавку. — Ти повинна… ні, зобов’язана пройти цю співбесіду!

— Яку цього разу?

Лєрка, як завжди, у своєму репертуарі. Її ідея фікс останні три місяці — влаштувати мене на хорошу роботу. Бажано, в одну з найкращих компаній міста. Я до таких подвигів не готова, тому поки Лєрка шукає, я влаштувалася в готель на ресепшн. Великих знань там не вимагають, потрібна тільки англійська, ну і відповідальність, пунктуальність, усе, як всюди.

— Адміністратор на ресепшн, — з гордістю вимовляє подруга. — Врахувала всі твої потреби.

— Я вже там працюю, якщо ти забула.

Відповідь Лєрки слухаю одним вухом, помічаючи, що Даня не справляється зі штанцями. Поспішаю йому на допомогу, присідаю, допомагаю, після натягую шкарпетки й светрик.

— Ма, оди, — вимагає Даня, простягаючи руку до пляшки з водою.

— Зараз, малюче.

Я швидко відкручую кришку й даю синові напитися.

— Соколовська, ти взагалі мене слухаєш? — обурюється Лєра в слухавку, розуміючи, що я говорю не з нею.

— Ні, — відповідаю чесно. — Лєр, я сина в садок збираю й ми запізнюємося, нумо ти мені інфу через смс відправиш, і я обов’язково її гляну.

— Ага, й відкинеш відразу, — буркоче Лєра, але все ж вимикається.

Я видихаю й усміхаюся синові.

— Ну що? Йдемо в садочок?

Даня киває і швидко зістрибує зі стільця, щоправда, приземляючись падає на бік, не втримавши рівновагу. Поспішаю допомогти йому, але син встає сам. Впевнено впирається ручками в підлогу, підіймає спершу попу, упаковану в темні штанці, а потім і себе всього. Піднявшись, син обтрушує долоньки одна об одну й підіймає голову, дивлячись на мене знизу вгору батьковими очима.

Я відразу хитаю головою, відганяючи непрохані думки. Згадувати про Лебедєва я собі заборонила відразу, як вийшла з його шикарних апартаментів. Наша ніч залишилася позаду, його холодний погляд і зневажливий тон, яким він назвав мене дівчиною легкої поведінки, теж. Як і гроші, які він кинув на тумбочку. Цікаво, він побачив, що вони залишилися, або так і не повернувся у квартиру й ні про що не дізнався?

— Ма! — Даня тягне мене за руку, нагадуючи про себе. — Дім.

— Йдемо, зайчику, йдемо.

Сварю себе за дозволену слабкість і виводжу сина на вулицю, міцно тримаючи за маленьку руку. Дитячий садок знаходиться за кілометр від будинку, який ми проходимо пішки. Громадським транспортом я користуюся тільки в крайніх випадках, воліючи більше часу проводити із сином на прогулянках. Усе ж свіже повітря набагато корисніше задушливих запахів, що панують у маршрутках, та й сина часто заколисує, а його здоров’я в пріоритеті.

У тісному коридорчику, де стоять наші шафки для одягу, я швидко вдягаю Дані зручні трико, перевзуваю його в капці й, поцілувавши, відправляю до Ольги Іванівни. Вихователька простягає Дані руку, у яку він довірливо вкладає свою долоньку. У них дійсно довірчі стосунки, чому я здивована, тому що Даня не йде на контакт із незнайомими йому людьми.

Мені здається, що за весь день я сумую за ним значно більше, ніж він за мною. До того ж сьогодні саме той день, коли я працюю добу, а Даню із садка забирає мама. Завчасно знаю, що сумувати буду вже після обіду. За його пустотливим сміхом, за усмішкою, яка чим старшим син стає, тим більше нагадує батьківську, за його дитячим белькотом й ручками, що так щиро обвивають мою шию.

— Насте! — моя змінниця махає мені рукою, ледь я з’являюся у дверях готелю. — Нумо швидко!

Я спізнююся на десять хвилин і знаю, що тим самим затримую Аню на роботі, але, здається, вона вже звикла й зовсім не злиться. Для матусі, у якої вдома маленька дитина, запізнення цілком раціональні і я рада, що змінниця не біжить скаржитися.

— Вітаю. Вибач за затримку, — усміхаюся і вдягаю піджак від уніформи. — Були події?

— Ще і які! — з передчуттям подальшої розповіді вимовляє Аня. — Ти не повіриш, що тут було. Я всю ніч не спала, думала, дзвонити тобі чи ні, але потім вирішила, що в тебе дитина й…

— Кажи вже! — не витримую, тому що події через віддалене розташування від центра міста у нас у готелі трапляються нечасто.

— Загалом, — торохтить Аня. — В п’ятсот п’ятий учора заїхала пара, ну, як пара, імовірніше, він її привіз… ну, ти розумієш, — змінниця багатозначно закочує очі. — Так ось. Я видала їм ключ від номера, їх провели, усе, як годиться. За годину на ресепшн приїжджає чоловік, показує мені фото цієї панянки й каже, що вона його дружина, ну і просить його провести до неї в номер.

— А ти що? — з цікавістю запитую, поправляючи комір блузки й розгортаючи файл із веденням записів.

— Я розгубилася, уявляєш?! — вигукує Аня, відриваючи мене від монітора. — Вперше не знала, що робити, але потім згадала, що номер же на чоловіка, ну й… — вона замовкає. — Попросила його назвати ім’я дружини й викрутилася тим, що на неї винайнятих номерів немає, а зовнішність я не запам’ятала.

— Це вся подія? — здивовано ставлю питання.

— Якби ж! Цей мужик сів у фоє, дочекався, поки парочка спуститься, ну й поліз до нашого клієнта в бійку.