Розділ 2.2.

З-під паперового завалу я вилізла ближче до опівночі і з тугою подивилася на свою остиглу вечерю. 

- "Бути командиром - дуже цікава і відповідальна робота" - невпинно повторювали вони. - "Зможеш сама обирати завдання, які тебе цікавлять, і намагатися розплутати клубки таємниць" - стверджували вони. 

Але ніхто не сказав, що крім усіх плюшок є один дуже жирний мінус - це паперова тяганина, і ніхто з них навіть і не натякнув, що вона займатиме дев'яносто відсотків усього мого часу. Та якби я знала, що на мене тут чекало, то бігла б без оглядки і спокійно собі залишалася на посаді помічника.

Але зробленого не повернеш, і тепер я мала бути взірцем для своїх підлегих.

Пожувавши зачерствілу скоринку хліба і випивши холодного чаю, почала інтенсивно рухати руками і ногами, намагаючись трохи розім'яти затерпле тіло, але після чергового хрускоту і гострого болю в заціпенілих кінцівках я кинула цю невдячну справу, від гріха подалі, накинула на себе куртку і поспішила на вихід. Невже сьогодні я засну у власному ліжку? У думках я вже ніжилася у ванній і, загорнувшись у пухнастий рушник, залазила під теплу ковдрочку.

От тільки моїм мріям не судилося збутися, адже на підході до машини я почула шум рації в нагрудній кишені й голос переляканого новачка, ім'я якого поки що не встигла запам'ятати, зупинив мене на півкроку:

- Командире! Командире! Черговий прорив! - На тлі його крику я розчула звуки світлових мін, що вибухали зовсім поряд.

Погана справа.

- Мертон, піднімайте резервний загін, за десять хвилин відправлення, - скомандувала, розвертаючись у зворотний бік. Поспати мені сьогодні, мабуть, не судилося.

- Слухаюся, - почулася тиха відповідь із рації, і вона замовкла. 

Резервісти, які відпочили щонайбільше години три, виглядали не набагато краще за мене. Але всі чудово знали, чим може завершитися прорив, тому без нарікань швидко зібралися і стояли, чекаючи  команду на відправку. Я перевірила ще раз обмундирування й активувала екстрений портал, задавши йому координати потрібного нам сектора на кордоні.

Вийшли ми метрів за триста від поля бою, що розгорнулося перед нами. Картинка була не з найприємніших, адже наші хлопці ледь стримували натиск кінноти ворога. Хоча не це першим кинулося мені в очі.

- Їх занадто багато, - висловив мої думки Мертон, але не знітився, одразу ж взявшись роздавати команди загону, який готувався вступити в нерівний бій.

- Свенг, викликай елітників, ми не впораємося, - прийняла я, як мені здавалося, єдино правильне в цій ситуації рішення.

- Вони ж знову нас засміють, - засумнівався мій підлеглий. Ці думки і мені в голову приходили, хоча іншого вибору я, на жаль, не бачила. Краще потерпіти кілька хвилин знущання своїх одвічних супротивників, аніж оплакувати втрачені життя.

- Якщо нам не допоможуть, то сміятися буде ні з кого. А я планую повернути всіх хлопців живими додому, - жорстко викарбувала, і Свенг поспішив активувати переговорний артефакт.

- Будуть за десять хвилин, - через кілька секунд видав він мені, і я полегшено зітхнула.

Елітники, звісно, ті ще засранці, але, коли треба, вони завжди приходять на виручку. А зараз їхня допомога нам потрібна як ніколи.

- Виступаємо, - коротко скомандувала, і першою кинулася в бій.