Розділ 1.2.

Маги прибули досить швидко і одразу ж взялися за огляд Стена, після чого хлопця понесли до маголіта, зануривши його у відновлювальну капсулу. Потім цілителі повернулися до мене і зробили те ж саме.  А через годину я сиділа в палаті лікарського корпусу нашої академії і вислуховувала моралі від матінки, паралельно обробляючи рани на колінах, тоді як руки мої вже повністю загоїлися.

- Бріано, та коли ж ти подорослішаєш!? Коли ти нарешті зрозумієш, що ваші з Сільвією експерименти можуть бути небезпечні, причому не тільки для вас, а й для оточуючих? - У її словах звучали гіркота і страх, які змусили мене покірно опустити свою голову.

- Мамо, я не думала, що все вийде з-під контролю, - спробувала виправдатися, але куди там.

- Та ти взагалі ніколи ні про що не думаєш! Не забувай, Бріано, наше з батьком терпіння вже на межі, ще одна така твоя витівка, і ми будемо змушені відправити тебе в пансіон для проблемних магів, - злякано витріщилася на матір, не вірячи почутому.

- Але ж він закритий! - Обурилася, як мені тоді здалося, заслужено, і тим несподіванішою була її відповідь: 

- То, може, тебе й слід закрити? А твою подругу Сільвію взагалі потрібно ізолювати від людей. З її божевільними ідеями і неперевіреними заклинаннями вона своєю смертю не помре. Зараз через її витівки постраждав Стенлі. А завтра хто це буде? Ти? Чи, може, для різноманітності ви рознесете півкварталу? Бріано, велика сила - це і велика відповідальність, - ну ось, матінка сіла на свого улюбленого коника, і тепер її не зупинити.

А в мене вже навіть захисна реакція виробилася. Щойно вона заводила цю розмову, як у моїй голові починала звучати сьома симфонія Бетховена.

- Бріано! Ти взагалі мене слухаєш? - Здається, я пропустила щось важливе, раз мама так розлютилася. Я скорчила винувату мордочку і посміхнулася матусі. - І за що мені таке покарання? Чим я прогнівила Пресвітлу? - Моя співрозмовниця піднялася зв стільця, наблизившись до єдиного в кімнаті вікна.

Але договорити нам не вдалося, у палату, немов ураган, влетіла мати Сільвії і з порогу почала кричати на мене:

- Ти! Ти! Тримайся від моїх дітей якнайдалі! - Такою злою мадам Майєр я бачила вперше. - Якщо я ще раз тебе побачу поруч, то не знаю, що з тобою зроблю! - Образа і біль захлеснули мене, але закінчити моє моральне знищення жінці не дала моя матінка:

- Олівія, йди. Провини Бріани в тому, що трапилося, немає, тобі краще прибрати свою Сільвію з її божевільними ідеями від людей. А моя дочка і так більше не підійде до вашого будинку, вже я про це подбаю, - не відповівши ні слова, мати моєї подруги пішла, голосно грюкнувши дверима.

- Заспокойся, рідненька, - побачивши мої сльози, мама поспішила мене обійняти. Лаяти свою дочку вона могла скільки завгодно, але стороннім це категорично заборонялося. Ось і зараз вона одразу ж стала на мій бік, захистивши від нападок пані Майєр.

А я ледь дочекалася вечора, коли сім'я моєї подруги вирушить додому, і спробувала пробратися в палату Стенлі. Але, на мій подив і жаль, мене не впустили. Помічниця лікаря м'ялася, намагаючись пояснити мені причину, але я її й так знала. Подякувавши дівчині за допомогу, я поспішила до маголіта, в якому на мене чекала матінка.

- Не впустили, - пояснила я своє швидке повернення.

- Нічого страшного, завтра ми побачимо його в години відвідування, - запевнила мене мати, погладивши по голові.

То ж яким же було моє здивування, коли ані завтра, ані післязавтра мені не дозволили провідати майже друга. Щодня я намагалася прорватися до Стенлі, от тільки мене банально не пускали до хлопця. Так минув тиждень, а за ним і другий. Іспити були позаду, і я навіть все склала на "відмінно", щоправда запитай у мене як - не відповім.

Весь цей час я розмірковувала над тим, як мені побачити свого одногрупника. Ще й Сільвія кудись пропала: її не було ані в школі, ані в розважальному центрі. Кожну вільну хвилину я очікувала на неї біля будинку, але подруга нікуди не виходила. Що ж такого мало статися, якщо вона стала добровільною самітницею?

Наприкінці другого тижня мої нерви остаточно здали, і я виловила в коридорі лікарського корпусу матір Стенлі, відкрито попросивши її дозволити мені увійти в палату до її сина. Жінка втомлено видихнула, опустившись на диванчик біля мене, після чого заговорила:

- Бріано, це не я тебе не пускаю, сам Стенлі бачити тебе не хоче, - ці слова били боляче. 

Я підскочила і кинулася до дверей його палати, намагаючись пробитися, але там було замкнено. Я стукала, кричала, зриваючи свій голос, ось тільки відповіддю мені була тиша. Він так і не захотів зі мною поговорити.

А коли на шум у коридорі прибули лікарі, я вже просто сиділа на підлозі біля дверей і гучно ревіла. Мені запропонували заспокійливе, на що я лише заперечливо похитала головою, піднімаючись і рухаючись у бік виходу.

І тільки двері палати стали свідком того, як молодий хлопець боровся із собою, стискаючи руки в кулаки. Обидві його ноги лежали нерухомо, накриті білим простирадлом.

А за місяць я дізналася, що Майєри покинули свій будинок і вирушили до столиці.