глава 42

ПОЛІНА

У мене все з рук валиться через розмову з Артемом. Сльози скочуються по щоках і я ніяк не можу припинити плакати. 
 
Я згадую всі ті почуття, які не відпускали мене багато років. Я хотіла дитину і вважала що справа в мені. Страждала, відчувала себе неповноцінною. Після чергового тесту з однією смужкою не могла в очі чоловікові дивитися, боялася що він кине мене через те що дитину йому народити не можу, а він вчинив ще гірше.                    
 
Ну, чому? Чому не можна було розповісти правду? Адже тоді ми були близькі один одному як ніколи. Міцною сім'єю, опорою один одному. Як міг він брехати протягом стількох років, дивитися як я в'яну, втрачаю віру?                         
 
Можливо через це і розпалася наша сім'я? Він не міг мені довіритися, вирішив вгамувати печаль і розчарування  з іншою жінкою?           
 
У грудях боляче пече від всього що випало мені на голову. І мені навіть ні краплі вже не соромно за те що ховала від нього дитину весь цей час. Хочеться розсміятися йому в обличчя, але я намагаюся тримати себе в руках поруч з ним. Ми дорослі люди, від наших рішень тепер залежать не тільки наші життя, але і Ганнусі. 
 
Думки змінюють одна одну поки їду на зустріч з новим замовником, за неї мене попросив один з моїх клієнтів. Дуже багатий і впливовий чоловік. Відмовити йому просто не могла, тому довелося втиснути цю дамочку в свій розклад. Та й гроші зараз не завадять. Облаштування нового офісу обійдеться мені в кругленьку суму. 
 
Аня залишилася з нянечкою, яку привіз водій Артема, я ж зі своїм незмінним охоронцем їду в місто. 
 
Ледве взяла себе в руки і привела в порядок. Сльози вже не застелають очі, тепер у мене в голові кружляють картинки того, яку реакцію викличе новина про Аню у Артема. Напевно відразу не повірить. Адже він все ще вважає себе безплідним. Цікаво, у нього з новою дружиною саме тому немає дітей? І той раз коли у нас Аня вийшла став чимось подібним на диво?         
 
Ресторан, в якому у мене призначена зустріч, знаходиться на набережній. Тут тихо і спокійно. Вид на море заворожує. 
 
На свій сором я навіть не пам'ятаю ім'я дівчини з якою я повинна зустрітися. Вона написала мені коли я вперше з Артемом в бутіку перетнулася і погано розуміла щоб запам'ятати хоч щось. Тому її номер записаний у мене як «Новий замовник важливо». 
 
Я проходжу всередину ресторану і натискаю кнопку виклику. З динаміка лунає кілька довгих гудків. Я верчу головою на всі боки, намагаючись вгадати хто з відвідувачів може бути тією самою дівчиною, яка мені потрібна. 
 
- Так? - звучить жіночий голос в трубці. 

- Здрастуйте, це Поліна з «ДрімАрт». Я вже на місці, як мені вас знайти? 
 
 - А де ви зараз? Я за дальнім столиком разом з чоловіком, поруч з акваріумом. 
 
- Ем-м-м, - задумливо проводжу поглядом по приміщенню, але ніякого акваріума не знаходжу. - Я в білому брючному костюмі, прямо біля входу. 
 
- Бачу вас! Я зліва, махаю вам рукою. 
 
Повертаю голову вліво і здалеку помічаю дівчину, яка махає мені рукою. Зал досить великий, тому розгледіти її з такої відстані я не можу. Та й подумки зовсім в іншому місці зараз. 
 
Швидким кроком йду до столика, а потім мене немов жаром обдає. Тому що чим ближче я підходжу, тим виразніше стають риси обличчя незнайомки. А коли до її столика підходить чоловік у строгому костюмі і я без зайвої складності впізнаю в ньому Артема - мій світ перевертається з ніг на голову. 
 
Він сказав що розлучаєтися зібрався. А я зараз зворотнє бачу. Він прийшов зі своєю дружиною, щоб обговорити дизайн їхнього будинку. Хіба так поводяться сім'ї, які на межі розлучення? 
 
Посмішка з лиця Аліси, а це безсумнівно вона, повільно гасне, а в очах з'являється подив. Це вперше коли я її так близько бачу і не розумію що в ній Артем знайшов. 
 
Ну, красива, так. Молода. Але не більше. Видно, що розуму там майже немає. До того ж губи несправжні, швидше за все у неї ринопластика і вилиці якось неприродно виглядають. Не здивуюся якщо і груди не свої. 
 
Переводжу погляд на Артема. Він взагалі здається не розуміє що відбувається і не може зв'язати мою появу з тим, що вони чекають дизайнера. Адже він так і не знає чим я займаюся. Зараз швидше за все думає що я прийшла скандал якийсь влаштувати. 
 
- Доброго дня, мене звати Поліна і я дизайнер, якого вам радив Сошевскій, - надягаю на обличчя маску байдужості і вимовляю професійним тоном. 
 
Я сідаю за стіл навпроти них, на моєму обличчі блукає цинічна посмішка. Повисає гнітюча тиша, ніхто не може зрозуміти що відбувається. Я, втім, теж. 
 
Аліса дивиться на мене недовірливо, Артем з силою стискає в руці склянку з водою. Його погляд темніє і не обіцяє мені нічого хорошого. Немов я спеціально в його особистий простір вторглася. Щоб розповісти дружині про те, що він зі мною спить потайки від неї. 
 
- Це якийсь жарт? Артем, що вона тут робить? - противним голосом запитує Аліса, нервово поглядаючи то на мене, то на чоловіка.            
 
Ніколи не думала що опинюся в такій безглуздій ситуації. 
 
- Це я б хотів у тебе уточнити: це жарт? Ти спеціально мою колишню дружину запросила? Вирішила показати якою дружньою сім'єю ми живемо? - гаркає мій колишній чоловік, спрямувавши злий погляд на свою дружину. 
 
У неї ж обличчя почервоніло від того, що відбувається. І від його тону. 
 
- Звідки я могла знати що це вона? Адже вона ніяким дизайном не займалася коли ви одружені були ... 
 
- А тобі звідки знати? - запитує Артем, хоча і так все зрозуміло. Свекруха, напевно, розстаралася. 
 
- Я так розумію, в моїх послуг тут вже ніхто не потребує, - перериваю їх палку розмову, тому що сил стояти тут і бачити їх разом у мене вже немає. - Тому я піду, у мене ще багато справ. Мій час не дешево коштує. 
 
Піднімаюся зі свого місця. Мій голос звучить зарозуміло, без зайвої емоційності. Роблю вигляд що мені абсолютно плювати на цю парочку. 
 
- Полін, почекай, на пару слів, - піднімається зі свого місця Артем. 
 
- Ні-ні , ніяких розмов, - виставляю перед собою руки і роблю кілька кроків назад. - Я пішла. 
 
Я розвертаюся на підборах і стрімко вибігаю з ресторану. Артем за мною не слідує. Залишається зі своєю дружиною. Ну і нехай йде до біса. 
 
Злість і образа застилає очі. Головою розумію, що ні разу не вірила в його наміри і обіцянки, що вранці коли говорив про другий шанс просто не хотів втрачати зручну жінку, але ось дурне серце болить. Його зрадили. Вже вкотре. 
 
- Ми закінчили, відвезіть мене назад за місто, - сідаю на заднє сидіння машини і відкидаюся на спинку. 
 
Дихати так важко, повітря наче розпечене залізо. В грудях пече, дихати неможливо.