Глава 22

- А-артем? - заїкаючись перепитую я і піднімаю погляд на чоловіка. 
 
Він виглядає оскаженілим і злим. Дивиться на мене чіпко, з пращуром. Чекає на мою відповідь і я розумію, що не можна губитися. Ми повинні дограти свої ролі до кінця. Адже Артем один, а у Миколи мінімум троє озброєних людей.                  
 
- Ні, святий дух, Поліно, - огризається мій колишній чоловік, а потім з неприязню повертається до Миколи. Якому такий розклад, здається, зовсім не подобається. 
 
Він розраховував на приємну ніч, а не на розборки з чоловіком дівчини, яку насильно викрав прямо на вулиці. За його планом все повинно пройти гладко. А тут - несподіванка! 

- Я не ... це не те що ти подумав, - лепечу я, винувато опустивши очі і нервово мну серветку. 
 
Господи, та я природжена актриса. Потрібно було йти на курси акторської майстерності, а не вивчати дизайн. 
 
- Правда? А що я по-твоєму подумав, дозволь поцікавитися? - їдко запитує він, все так само не дивлячись на мене.                                         
 
Артем розлючений до такої міри, що здається ось-ось і полізе в бійку. Але він нависає наді мною, немов шуліка, не роблячи ніяких різких рухів. Вдивляється мені в очі, наче хоче з мого могляду щось дізнатися. 

Він бере зі спинки мою сумочку і наказує: 
 
- Вставай. Поїдемо додому. І перш ніж наступного разу збігати до коханця раджу викинути до бісової матері  телефон, в ньому вже півроку як стоїть маячок. Мабуть, не дарма поставив.      
 
Ноги не тримають мене, тому встати зі стільця виходить не з першого разу.               

Доводиться з силою вхопитися пальцями за край столу. Я знаю, що потрібно бути більш спритнішою, швидко тікати звідси, але не можу нічого з собою вдіяти. Нерви здають. Занадто багато вражень за минулий день.А ще Артем занадто близько до мене.           
 
- Я нікого не відпускав. І мені здається, що Поліночка не горить бажанням йти з тобою, - нарешті відмирає Микола, гнівно блискаючи очима в бік Артема.             
 
- Поліночка, - передражнює Миколу колишній чоловік, - буде робити те , що їй скажу я, а вам раджу перш ніж заводити інтрижки з чужими дружинами, дізнатися за кого вони заміж вийшли, пан Весенін. 
 
- Ми знайомі? - напружується Микола, уважно вивчаючи Артема.  
 
- Особисто ви зі мною ні, але мені про вас відомо. Поліна, ти ще довго будеш копатися?  - гарчить в мою сторону і я різко випрямляюся. 
 
Краєм ока я помічаю що в нашу сторону рухається охорона. Намагаюся збагнути що робити. 
 
- Вибачте, Миколо, за це непорозуміння, - мій голос тремтить, я насилу можу думати. А ще щоки від сорому горять, що колишній чоловік став свідком цього всього. - У мене дуже ревнивий чоловік. Я ж вас попереджала, коли ви вирішили приєднатися до мене за вечерею. Артем, - звертаюся вже до колишнього чоловіка, торкаюся його руки, присуваючись ближче, - не гнівайся. Ріта затримується, а цей чоловік просто склав мені компанію. Поїхали додому, дорогий, - м'яко вимовляю я.

І хто б знав як складно це дається мені в такій напруженій ситуації.           
 
Артем не рухається з місця. На його обличчі виступають вени. Він повільно переводить погляд на мене, незадоволено підтискає губи, а потім з силою впивається пальцями в мій лікоть. 
 
- Ходімо, - підштовхує мене в сторону виходу і я швидко перебираю ногами, боячись що зараз перед нами закриються двері і почнеться бійка.       
 
- Ще побачимося, Поліночко, - доноситься в спину голос Миколи і я кривлюсь.

Хіба що в пеклі. І то не факт.                       
 
Коли виходимо на вулицю і в обличчя вдаряє прохолодне повітря, я нарешті-то можу зробити вдих на повні груди. Артем не уповільнює крок, практично тягне мене за собою до машини. Здається, він занадто увійшов у роль ревнивого чоловіка.               
  
- Відпусти, я і сама можу йти, - намагаюся вирватися з його захоплення.        
 
Артем лише мовчки оглядає мене роздратованим поглядом, даючи зрозуміти що саме думає про мою самостійність. Відкриває переді мною дверцята позашляховика і практично заштовхує мене всередину. Голосно грюкає дверима, від чого я здригаюся всім тілом. Здається, він ні на жарт розлючений. Швидше за все через те, що я потурбувала його. Але мені за великим рахунком все одно. Головне, що я вийшла з будівлі готелю і повернуся додому.                           
 
Я спостерігаю за тим, як Артем обходить машину з боку капота, займає місце водія. Кілька миттєвостей дивиться перед собою в одну точку, а потім з силою б'є кілька разів по керму, лякаючи мене до чортиків. 

Я здригаюся і відсуваюся на самий краєчок сидіння. Подалі від колишнього чоловіка. 
 
 - Зараза! - шипить він. 
 
Артем чоловік розлючений. Я боюся навіть вдих зробити поруч з ним. Занадто добре пам'ятаю його спалахи гніву з минулого, правда зараз вони стали страшнішими. 
 
- Ти хоч знаєш хто це? - направляє на мене свій дикий погляд. Дивиться очікувально. 
 
Я  качаю головою. Насилу ковтаю слину, що зібралася в роті. На очі навертаються сльози. 
 
- Відмінно! Просто чудово! 
 
Знову удар кулаком об кермо. Мої нерви на межі. Я так перенервувала сьогодні, а ще не кінець моїх пригод.
 
- Наступного разу, перш ніж вертіти своїм задом перед мужиком, поцікався для пристойності з ким маєш справу, - кожне його слово ранить мене.

Я хочу заперечити, пояснити що сталося, але не наважуюся.

Яка мені різниця до того, що думає про мене мій колишній чоловік?                          
 
Артем дихає голосно і рваною. Кілька хвилин ми сидимо в тиші, Артем обмірковує щось, а потім знову звертає до мене свою увагу.                   
 
- Називай адресу, я відвезу тебе додому, - вже спокійнішим тоном вимовляє він. 
 
- Моя машина залишилася на парковці біля магазину, відвези мене туди, будь ласка. 
 
- Адреса, Поліна, - з натиском каже він. 
 
Я підтискають губи. Не хочу щоб він знав де я живу, але і злити його не хочу. Ідея звернутися за допомогою до Артема тепер здається мені не такою гарною. Але робити нічого, доводиться назвати йому адресу. Правда сусідньої багатоповерхівки.