Глава 14

Перші кілька секунд я навіть не дихаю від жаху. Мені одночасно хочеться і подивитися на нього і сховатися якомога швидше. Я прикриваю очі, відчуваю як гуркоче серце всередині. Адже ми три роки не бачилися. Цікаво, він змінився? Я - так. Скинула десять кілограмів, волосся у мене тепер по плечі, а обличчя стало свіже. Ще я почала користуватися косметикою. Брала кілька уроків візажу. 
 
 - Зараз все вам підберемо. - На щастя Світлана бере ініціативу в свої руки, підходячи до мого колишнього чоловіка. 
 
А я все так же стою до нього спиною, зображуючи статую. Боюся поворухнутися. Боюся привернути до себе зайву увагу. Молюся, щоб він скоріше опинився в примірочній і тоді я зможу втекти в підсобне приміщення і дочекатися коли він піде геть. 
 
Три роки наші шляхи не перетиналися, чому ж саме зараз все так сталося? Господи, а якщо він про Ганночку дізнається?                                                           
 
- Поля, як добре що ви тут. Завтра у мене важливий захід, вирішив знову покластися на ваш смак. 
 
Чорт. Знову цей набридливий клієнт, та ще й так невчасно.                               
 
Я роблю вигляд, що не почула його. Розумію, що Артем все ще в небезпечній близькості від мене. Напевно, варто втекти. Хоча, хіба я боягузка?                                              
 
Я роблю глибокий вдих, на секунду прикриваю очі, а потім обертаюся обличчям до Миколи. 
 
- Доброго дня, звичайно я допоможу вам з вибором костюма, - посміхаюся так сильно, що німіють щоки.                                         

Краєм ока помічаю, як голова Артема різко повернулася в мою сторону. Від його погляду, спрямованого на мене, почала горіти шкіра. Я все ще роблю вигляд, що не помічаю його.                
 
 - Ви сьогодні виглядаєте відмінно, Поліночка, - тим часом обдаровує мене компліментами клієнт. 
 
Цей чоловік мені ні краплі не подобається. Від таких варто триматися подалі. Я впевнена, що ніякого запланованого заходу у нього немає. Просто чергова причина, щоб спробувати схилити мене до вечері з ним.                     

Але зараз мене це абсолютно не турбує. Я не дивлюся ні на кого, крім Миколи, пропоную йому кілька варіантів з нової колекції, сама ж насправді всім своїм єством зараз поруч з Артемом. Я - сама чарівність і центр уваги колишнього чоловіка.                                  
 
Він все ще стоїть на тому ж місці. Окчей від мене не відводить. Я чула як Світлана покликала його, але він ніяк не відреагував.                          
 
Я навмисно ігнорую його. По суті ми чужі один одному люди. Я не зобов'язана вітатися з ним, приділяти йому увагу. Але все ж в якийсь момент моя хвалена витримка не витримує. Я кидаю на нього короткий погляд, зустрічаючись із зеленню його очей і здригаюся від того, як пронизливо він дивиться на мене. Ненависть, здивування, невіра, радість - все це палає на дні його очей 
 
Його щелепи щільно стиснуті, він весь напружений. На обличчі раптом розтягується легка усмішка, він немов приходить до тями, киває мені в знак вітання, а потім відвертається від мене і йде в бік примірочної.                     
 
З мене ж ніби все повітря викачали. Коліна тремтять. Ноги підкошуються. Він все такий же красивий. Ось тільки все що я відчуваю до нього зараз - ненависть і образу. А ще серцю все так само боляче як і три роки тому. Він одночасно чужа і така  рідна  для мене людина. Але зраду не прощають. Артем для мене давно помер.                                      
 
На негнучких ногах я відношу одяг в кабінку, засмикую шторку і чекаю, поки Микола поміряє костюм, що я для нього вибрала.                               
 
Всього в метрі від мене зараз роздягається Артем. Це чомусь хвилює мене. Дурнуватої  ситуації і бути не може. Повернеться Віка, відчитаю її по повній за цю її ідею.       
 
 - Поліна, не хочете після роботи повечеряти зі мною? - лунає з-за шторки чоловічий голос, солодкий немов патока. Навіть нудитии починає.                                          
 
 - Дякую, але змушена відмовитися, - байдуже вимовляю я.                   
 
 - Ви кожного разу мені відмовляєте. Може все ж дасте мені шанс?           
 
 - Всього два рази не прийняла ваше запрошення. Я не вільна жінка, так що - на жаль, не можу прийняти ваше запрошення.        
 
Цього разу його запрошення дуже навіть до речі. Нехай мій колишній чоловік знає, що на мене теж звертають увагу. Що я не одна. Що навколо мене теж є чоловіки. А те що обручки на безіменному пальці немає, так це, можливо, ненадовго.                             
 
- Така жінка як ви гідна більшого, ніж працювати простим консультантом в магазині одягу, - шторка від'їжджає в сторону і на мене дивиться неприємний пращури чоловічих очей.        
 
- Це бутик дорогого чоловічого одягу, - заперечую йому. - Але не хвилюйтеся, я тут надовго не затримаюся. Як вам костюм? Розмір ваш?                             
 
- Так, все чудово. Ви немов знаєте мої смаки. 
 
Знання про те, що а Артем в цю хвилину чує нашу розмову підбиває підхопити флірт і вимовити щось у відповідь.                                      
 
 - У вас гарна фігура, вам підійшло б все.                 
 
 - І все-таки, як щодо вечері, Поліна? Повірте, небагатьох я запрошую ось так. Подумайте. 
 
 - Вибачте, але ні, - качаю головою я і відчуваю як вся горю від того, наскільки близько зарад мій колишній.                 

Коли виходжу на вулицю, руки все ще тремтять від несподіваної зустрічі. З побоюванням озираюся на всі боки, боячись що Артем може чекати мене, але до мого полегшення нікого немає. 
 
Найбільше на світі я боюся що він дізнається про дочку. Адже він з легкістю зможе відібрати її у мене і вручити своїй ненаглядній дружині. Занадто я добре знаю характер колишнього чоловіка. Він з землею мене зрівняє, якщо правда просочиться коли-небудь. 
 
Чорт, потрібно було в свідоцтві про народженні не прочерк ставити, а ліве ім'я. Занепокоєння набирає обертів. Я сідаю в свій автомобіль і повільно їду додому. Сьогодні ж подзвоню Вікі і скажу що більше не вийду на роботу. Нехай віддасть свої зміни комусь із дівчаток, вони не будуть проти. Я впевнена. Хоча вони звичайно ще ті мегери, з них станеться виперти подругу з насидженого місця в її відсутність. Але ризикувати не можна. 
 
Вдома тихо. Аня вже спить. Надя розповідає як пройшов їх день, прощається зі мною і йде геть. Добре що завтра не потрібно йти в бутик. Я б не витримала цього напруження.                        
 
Я відкриваю двері в дитячу кімнату і завмираю над ліжечком. Малятко спить, тихо сопучи. Така крихітка. Дивлюся на неї і серце завмирає від тієї кількості любові і ніжності, що проходить крізь мене і спрямовується до неї.                                                   
 
Як добре що вона зовсім не схожа на чоловіка. Нічого спільного. Абсолютно. Вона моя копія. Ті ж очі, губи, носик. Якщо порівняти наші дитячі фотографії, різниці не знайти. 
 
- Спи, мій солодкий зайчику, - шепочу я і цілую крихітний лобик. 
 
Потім йду в кухню і дістаю пляшку мартіні. Потрібно випити, розслабитися, занадто багато думок і спогадів кружляють в моїй голові. Зустріч з Артемом пробудила в мені давно забуті почуття. Вибила з колії. Я немов повернулася на три роки назад. Коли тільки-тільки оселилася в цю квартиру. Роздавлена. Зломлена. Без мети і явного майбутнього. З вирваним серцем і пошматованою душею.