Глава 13

- Ну будь ласка, Поліночка, будь ласка-а-а! - Віка складає перед собою долоні і дивиться на мене благально. 
 
- Ні, Вік, ти з глузду з'їхала, - качаю головою. Не подобається мені її прохання. Абсолютно. 
 
 - Там всього дванадцять змін за місяць відпрацювати потрібно. Виручи подругу, а? Я ж тебе завжди-завжди виручаю, - не відстає вона. 
 
Віка не бреше. Вона часто дивиться за Ганнусею, коли я біжу на зустріч з замовником або з Кіром.                     
Кирило - чоловік з яким у нас ні до чого не зобов'язуючі стосунки. Він працює кризовим менеджером, постійно у відрядженнях, ритм його життя не витримує жодна жінка, але я напевно змогла б.

Якби захотіла.                 

Але зараз для мене існує лише одна найдорожча мені людина. Моя донька. І більше нікого в нашу сім'ю пускати я ще не готова. Надто вже сильно звикла до того життя, що веду зараз. 
 
 - Чому ти просто не візьмеш відпустку? - питаю у подруги, нарізаючи овочі на суп для дочки. 
 
 - Тому що я вже брала в цьому році відпустку. А я не хочу втрачати це місце. 
 
 - Ти після своєї поїздки, можливо, взагалі звільнишся, - я відкриваю кришку і кидаю в киплячий бульйон моркву. 
 
 - Ти ж знаєш як зараз все нестабільно, - Віка сідає на стілець і задумливо дивиться на вазу з квітами. 
 
Вона хвилюється і я її розумію. Два роки тому у них з Дем'яном щось сталося, подруга до сих пір нічого не говорить мені про це, після чого вона кинула навчання, в пух і прах посварилася з батьками і вирішила жити так як їй подобається.
 
Закінчила вчитися на програміста, але справи пішли не так гладко як вона очікувала, тому тепер Віка працює в бутіку  брендового чоловічого одягу. Тимчасово. Але це "тимчасово" вже майже рік триває. 
 
- Якщо нічого не вийде, я не хочу знову шукати роботу. Причому ймовірність знайти таку як в «Віконті», майже дорівнює нулю. Там всього лише посміхатися потрібно багатим чоловікам і кивати, коли питають чи йде їм десята за рахунком біла сорочка. І сума чайових там більше, ніж платять на багатьох підприємствах зарплатню за місяць   . 
 
- Віка, - качаю головою, посміхаючись, - я вірю що у тебе все вийде. Ти успішно пройдеш стажування і тебе візьмуть в штат. Ти хороша в своїх кодах, ідеально знаєш англійську, ти молода, працездатна, все буде добре, - запевняю її, а самій стає сумно. Адже якщо її візьмуть в міжнародну IT-компанію, їй доведеться переїхати. І бачитися ми будемо по кілька разів на рік. 
 
Віка стала для мене сестрою, якої у мене ніколи не було. Всі ці роки ми були підтримкою один для одного. Рятувалися від зневіри за келихом вина з плиткою шоколаду вечорами, разом бігали рано в ранці у парку, тримаючи себе в формі, разом виховували Аню. Я вже не уявляю свого життя без неї. 
 
- Все одно страшно знову залишитися без твердого грунту під ногами. Якщо я візьму місяць за свій рахунок, вони знайдуть на моє місце іншу дівчину. А просити мені дійсно більше ні в кого.       
 
 - Добре, - здаюся я.
 

Все ж не можу відмовити Вікі навіть в такому дивному проханні. Адже вона мене стільки разів виручала, що не злічити.                             
 
Аня у мене дуже важко знаходить спільну мову з чужими людьми і підібрати няню для мене стало справжньою проблемою. Тому, частіше залишаю дочку з подругою або якщо є можливість беру її з собою на об'єкт. 
 
 - Ти найкраща! Найкраща! - радісно плескає в долоні Віка і підбігає до мене. 
 
 - Та тихше ти, дитину разбудишь, - шикаю на неї і посміхаюся я.