Розділ 10.3.

Саме з того дня і почалося моє нове життя. Кожну годину, кожну хвилину свого часу я намагалася приділити своєму новому дітищу, а вже за тиждень стояла перед різьбленими дверима і тремтячою рукою вставляла ключ у замкову щілину.

Перший робочий день.

- Видихни, - пролунало за спиною, і я відчула мовчазну підтримку свого друга і трохи колеги (все ж таки Грегорі брав активну участь у виборі первісного асортименту крамниці). - До відкриття ще дві години, і ми все встигнемо, - нам треба було розставити пляшечки та діжечки, заповнені виготовленими минулої ночі зіллями.

- Ага, тобі легко так говорити, а в мене руки трусяться, - зізналася чесно, нарешті впоравшись із першою перепоною, і вже за мить ми стояли посеред освітленого приміщення, старанно вибираючи місця для свіжих товарів.

- Все одно основний асортимент буде під замовлення, тож здебільшого ти працюватимеш індивідуально з кожним клієнтом, - ще одна особливість мого дару - це «відчувати» потребу певної людини і створювати для неї персональне зілля. - Тож заспокойся, видихни і віддай мені нарешті цю скриньку, - Кантрійський вихопив у мене з рук ношу, рушивши до практично порожньої шафки.

- На другу полицю постав. Основна маса покупців - жінки, їм буде не надто зручно розглядати флакони, що знаходяться на верхній полиці, - я намагалася врахувати кожну деталь, про яку чоловіки зазвичай не замислюються.

- Буде зроблено, пані начальниця, - усміхнувся мій помічник, виконуючи всі вказівки, що виникли в процесі роботи.

В цей час я ходила вздовж полиць і шаф, перевіряючи їхній вміст. Саме в такий спосіб я намагалася приховати свою нерішучість і острах, адже ледь не щохвилини в моїй голові крутилася лякаюча думка:

- «А що, як ніхто не прийде до мене, хай навіть від цікавості?».

Останні хвилин десять я практично приклеїла свій погляд до секундної стрілки на годиннику, спостерігаючи за її ходом. А щойно магічне пташеня прочирикало рівно дев'ять разів, то витріщилася на вхідні двері, буквально їх гіпнотизуючи.

Секунда, дві, три... 

Я вчепилася побілілими пальцями в дубову стійку, боячись моргнути. І в той момент, коли мої очі вже волали про те, що їм «сухо», стулка акуратно скрипнула, впускаючи в приміщення першу відвідувачку.

- Доброго ранку. Ви ж уже працюєте? - Поцікавилася сивочола леді в милому чепчику.

- Т-так. Вітаю вас у крамниці "Милий зіллєвар", - прохрипіла, почувши тихий сміх збоку, це Грегорі там вочевидь призабув, що я хоч і не злопам'ятна, але часом буваю зла, і на пам'ять зовсім не скаржуся. Гнівно зиркнула на свого компаньйона, змусивши його притихнути, після чого звернулася до клієнтки із запитанням: - Може, вам потрібна допомога, чи ви просто бажаєте подивитися? - Промовила вже більш спокійно, виходячи з-за стійки.

- Я не відмовилася б від підказки... - усміхнулася мені старенька, роздивляючись найближчу до неї шафку з відновлювальними зіллями.

- Звісно. Дивіться, тут все дуже просто. Зеленими маркерами позначені пляшечки зі зміцнювальними відварами, а також ті, що виконують додаткову функцію при призначених цілителями лікувальних процедурах. Червоними позначені агресивні настої, а ось жовтими... - почала пояснювати відвідувачці, яка уважно слухала вступну лекцію з користування зіллями.

Тривала моя доповідь недовго, адже я намагалася говорити якомога менше, і пояснювати все зрозумілими простим городянам словами. Тож моя перша клієнтка швидко вибрала необхідні відвари, залишившись цілком задоволеною якістю обслуговування.

А щойно леді залишила нашу крамничку, як я радісно посміхнулася, дивлячись на Кантрійського, який кивнув мені у відповідь. Ось тільки ми не встигли обговорити мою роботу, адже знову почувся звук відривання дверей, і в крамницю буквально ринув цілий потік покупців. Я ж приголомшено витріщилася на цю нескінченну чергу, намагаючись приділити увагу кожному, хто прийшов.

Несподівано для мене весь асортимент товарів було розпродано всього за кілька годин, і нам довелося робити вивіску на вхідних дверях, яка сповіщала про те, що сьогодні магазин уже закінчив свою роботу. А деякі з тих, хто прийшов пізніше, все ж спробували залишати попереднє замовлення на певні зілля, на створення яких у мене піде величезна кількість часу.

- Уффф... - видихнула, щойно останній на сьогодні замовник залишив наш магазинчик.

Грегорі тим часом вже готував мою робочу лабораторію для подальшого використання, тоді як я зайнялася прибиранням торгового залу. День виявився настільки плідним, що посмішка просто не сповзала з мого обличчя. І коли двері вже звично скрипнули, я обернулася, аби сказати запізнілому покупцеві, що...

- Добрий день. Магазин на сьогодні за... - застигла, роздивляючись чоловіка, який з'явився в крамниці.

А він не змінився. Високий. Набагато вищий за середній зріст. Темне волосся, зібране в акуратну зачіску, і уважний погляд сірих очей, котрі буквально прожигали мене наскрізь. І нехай я бачила їх лише раз у житті, але забути не зможу ніколи.

Орланд Вітринський власною персоною стояв всього за кілька метрів від торговельної стійки, за якою я зараз якраз працювала, і уважно розглядав мене, змушуючи моє серце шалено битися.

- «Знайшов...», - волали думки у мене в голові, тоді як тіло моє практично застигло в жаху. - «Але... як?», - мимоволі відступила на крок, готова будь-якої миті зірватися у спробі втекти.