Розділ 10.2.

- Зрозумів-зрозумів, не дивись на мене так, - усміхнувся чоловік, пропонуючи свою руку. - То що, я заслужив найдорожчий ресторан? - Хитринки в очах мого співрозмовника і зараз натякали про якусь таємницю.

Іноді я ось так просто "читала" людей, і ніяк не могла пояснити свої відчуття.

- Заслужив, - шумно видихнула, приготувавшись розпрощатися зі своїм місячним заробітком. Зрештою, допомога Грегорі й справді вартувала більшого. - Як щодо закладу пані Славії? - Одного разу ми вже побували в цій чудовій ресторації, адже саме того дня Кантрійський отримав не лише підвищення, а ще й солідну премію, яку ми й відзначали серед яскравих вогнів магічних канделябрів.

- Прекрасний вибір, - посміхнувся мій рятівник, підводячи мене до карети, що стояла біля воріт академії. - Але спочатку нам потрібно заскочити в одне місце. Ти не проти? - Потиснула плечима, адже, по суті, планів на сьогодні у мене вже не було, тому я вважала себе вільною, немов вітер.

Прийнявши мої ворушіння за позитивну відповідь, Грегорі назвав кучеру якусь адресу, після чого зайняв місце в екіпажі. Їхали ми не довго, а щойно зупинилися буквально на сусідній вуличці, мій друг змовницьки підморгнув мені, пропонуючи вийти першою.

- І? - Я встала посеред дороги, все ще не розуміючи нашої кінцевої мети.

Навколо виднілися модні магазини та крамниці, а вивіски місцевих бутіків змагалися у своїй химерності та пишноті. Центр столиці завжди був таким: галасливим, яскравим та гарним. Тут знаходилися найзнаменитіші ательє та галантереї, а ще тут був...

- «Милий зіллєвар», - свідчила вивіска на симпатичній будівлі, яка так і вабила зазирнути у свята святих магії.

- Ходімо? - Поки я розглядала ніжний фасад, прикрашений різнокольоровими петуніями в горщиках, Кантрійський піднявся дерев'яними сходами, опиняючись біля самих дверей.

А варто було йому відчинити стулку, як я захоплено витріщилася на світле дерево, яким були оббиті стіни й підлога, на бірюзові вітражі та шикарну люстру, на якій оселилися магічні світлячки. Кожна дрібниця в приміщенні була підібрана зі смаком і вселяла бажання скоріше опинитися всередині.

- Як тобі? - Грегорі зробив запрошувальний жест, а я здивовано подивилася на свого компаньйона.

- Яка ж вона прекрасна... - збігла сходами, опиняючись у світлій крамничці, в якій розташувалися порожні шафки та полиці. - Він ще не працює? - Озирнулася на всі боки в пошуках власника, але його не було видно.

- Поки що ні, але скоро має відкритися, - загадково промовив чоловік, і я підійшла ближче, провівши рукою по гладкій поверхні дубової стійки.

- А коли? - Обійшла торгову залу по колу, уявляючи, як на кожній поличці розташовуватимуться зілля і трави, необхідні в побуті.

Тут би я розмістила найпопулярніші товари, щоб вони опинилися на виду. А в тому кутку підходяще місце для тих настоїв, яким не надто корисне сонячне світло. А ось тут...

- Не знаю... треба уточнити у хазяйки, - і подивився на мене так хитро, що моє серце радісно затріпотіло в передчутті чогось казково-незвичайного.

- У мене? - Приголомшено витріщилася на Кантрійського, все ще не вірячи в те, що сама це вимовила.

- Угу, - кивнув задоволений моєю реакцією співрозмовник, який застиг в очікуванні.

- Але ж... як? Цього не може бути, адже в мене ще немає достатньо коштів, та й навряд чи я зберу на таку будівлю, - застигла посеред приміщення, дивлячись в очі своєму співмешканцеві. - Я не знаю, як тобі вдалося вмовити господаря, проте... Ні, крамниця просто чудова, от тільки... як ми розплатимося? А що як вкладення не окупляться? Ти заклав свій будинок? - Почала засипати чоловіка запитаннями, все ще не вірячи в те, що він пішов на такий ризикований крок.

- Тобі не подобається? - Похмурішав, немов не розумів, що ми просто не потягнемо навіть оренду такої будівлі, не кажучи вже про купівлю.

От іноді цей здавалося б запеклий вояка поводився, ніби дитина, абсолютно не розуміючи всієї суворості цього життя.

- Дуже подобається, просто... - ну і хто з нас ще старший?

- Отож і не став дурних запитань. Я сам розберуся з орендою. До твоїх зобов'язань входить лише виконання обов'язків хазяйки та вчасне поповнення асортименту крамнички, - ошелешено витріщилася на Грегорі, все ще не вірячи почутому. - Ну? Ти чого така похмура? Не віриш в мене? - Цілих десять секунд я так і продовжувала стояти, розгублено кліпаючи очима.

І тільки через цей нескінченно довгий час я широко посміхнулася і кинулася обіймати Кантрійського:

- Дякую! Дякую! Дякую! - Стиснула його в міцних обіймах, помітивши, як чоловік знітився. - Ти найчудовіший друг! - Невже це все правда?

Невже в мене з'явилася своя власна крамниця? Та ще й у центрі столиці!

- Думаю, тепер я точно заслужив похід у найкращу таверну, згодна? - Оговтавшись, хитро підморгнув мені Грегорі, акуратно вивільняючись з лещат, іменованих обіймами.

Пффф... я ж по-дружньому, а він знову виривається, немов від тортур.