Розділ 10. Фатальна зустріч

Годиною пізніше. Переговорна в таверні Кантора

- Мілорде, викликали? - Мій помічник піднявся, щойно я увійшов до приміщення.

- Так, я маю для тебе завдання. Ти повинен до завтрашнього ранку знайти житловий будиночок у ремісничому кварталі. Обов'язкові вимоги: дві окремі спальні, велика і світла кухня, а також невеличкий сад. Ніяких химерних будівель. Простота, зручність і затишок. Все зрозуміло? - Подивився на Стефана, і той ошелешено витріщився на мене у відповідь.

- Пане, я можу поцікавитися метою такого дивного придбання? - І жодного слова про те, що це нереально.

- Я буду в ньому жити, - у міру сказаного очі співрозмовника полізли на лоб, і я помітив, що чоловік чи не вперше не зміг впоратися з емоціями, що відбилися на його обличчі.

- Не хочу здатися настирливим або жадібним, адже це все одно ваші гроші, але ж ви пам'ятаєте, що у вашому розпорядженні є кілька будівель у межах міста, і ще більша кількість за його кордонами? До того ж величезна ділянка землі в найдорожчому районі столиці, а ще... - я підняв руку, зупиняючи перерахування своїх активів.

- А тепер мені потрібен будиночок у ремісничому районі. Що не ясно? - Якщо до цього в мого підлеглого ще були якісь сумніви, то тепер він остаточно переконався в тому, що його керівник просто з'їхав з глузду.

А сперечатися з божевільними - собі дорожче.

- Я все зрозумів. Може, є ще якісь побажання, чи мені можна йти виконувати ваші вказівки? - За що я завжди цінував свого помічника, так це за вміння вчасно зупинитися.

- На цьому все. І... дякую, - Стефан мимоволі знизав плечима, мовчки залишаючи переговорну, тоді як я задумливо подивився у вікно, наче там були відповіді на всі питання, що мучили мене.

Одним із них виявилося бажання зрозуміти для самого себе, чого ж насправді прагне моє серце, яке раптом прокинулося і почало диктувати свої правила? Струснув головою, сподіваючись прогнати всі сумніви, що оселилися в думках, після чого попрямував озвучувати найбезрозсуднішу пропозицію у своєму житті.

А щойно я відчинив двері в спільну кімнату, як з порога почув невпевнений голос дівчини:

- Давай жити разом, - випалила Амалія, нервово смикаючи в руках тоненький мішечок з монетами. - У мене є гроші, щоправда їх не надто багато, - здається, це вперше мене намагалися... купити?

Розреготався, розслаблено впавши в крісло, що стояло біля самої стіни. 

А це може бути навіть цікавіше, ніж мені уявлялося спочатку.

- Приваблива пропозиція, але мені варто подумати, - зобразив роботу думки, спостерігаючи за реакцією Андербі, і та не змусила себе довго чекати.

- Так-так, звісно, - моя співрозмовниця заворушилася, і я буквально відчув, що її мучило щось іще, от тільки... - А поки ти ще не ухвалив рішення, я маю тобі в чомусь зізнатися, - пролунало так, наче вона когось вбила, і більше не могла приховувати цей факт від мене.

- Кажи, - піднявся, наблизившись до дівчини, і вона одразу ж різко задерла рукави свого піджака, демонструючи оголені зап'ястя.

- Ось, - струснув головою, роздивляючись акуратні завитки татуювань, немов їх було нанесено вправним майстром. - І тепер я повинна ховатися не тільки від графа і барона, а ще й від свого випадкового чоловіка, - опустила голову, боячись подивитися мені в очі.

Вдих-видих.

Я не повинен показувати свою розгубленість. Зате тепер я точно був впевнений у власному рішенні.

- Чудово. Значить, недоліки є не тільки в мене, - усміхнувся, простягнувши дівчині шнурок, на якому бовталася жіноча каблучка. - Це належало моїй сестрі. Її звали Ліліана Кантрійська. - шумно видихнув, подумки повертаючись у той день, коли я отримав прикрасу, після чого продовжив: - Я тримав артефакт при собі в якості пам'яті про наше спільне дитинство, але тепер розумію, що це наш шанс на твоє спокійне життя в столиці, - Амалія дивилася на мене з якоюсь гіркотою, немов вона й сама пережила мій біль втрати, після чого похитала головою, відмовляючись прийняти небезпечний подарунок:

- Я не можу... - прошепотіла, одразу ж ховаючи шлюбні татуювання під щільними манжетами свого вбрання. - Це неправильно, - немов виправдовувалася, але я вже прийняв для себе рішення.

Три роки потому. Амалія Андербі

- Пані головна зіллєварка Рітвільда, вас можна привітати зі здобуттям диплома? - Я стояла посеред холу академії, тримаючи в руках найголовніший документ для кожного мага-початківця. - Лілі? Ліл? Ліліана Кантрійська, ви тут? - Смикнулася, почувши своє теперішнє ім'я, до якого все ще ніяк не могла звикнути.

- А? Що? - Обернулася, дивлячись в очі усміхненому Грегорі. - Вибач, я все пропустила, - винувато човгнула ногою, наближаючись до свого співрозмовника.

- Кажу: з вас могорич, моя дорога учениця, - і це правда.
Разом із пропозицією жити разом (як би дивно це не звучало) я отримала запрошення стати ученицею свого тимчасового співмешканця. А через майже рік мені випав xeljdbq шанс вступити до столичного навчального закладу на кафедру зіллєваріння, який я закінчила з відзнакою.

- Йдемо в таверну? - Останні три місяці я вже успішно практикувалася у створенні складних зіллів, які, немов гарячі пиріжки, розліталися з полиць крамнички пані Ульріди, що прийняла до себе на роботу мага без ліцензії.

- Ууууу... якось дрібненько. Навчання закінчено, всі формальності дотримано, а на знак подяки - похід у таверну? Не думаєш, що я заслуговую на більше, дорога дружино? - Озирнулася на всі боки, боячись застати свідків цієї розмови.

- Навіщо ти так говориш? Адже ми ще нічого не вирішили, - так, я кілька разів приймала допомогу цього чоловіка і вже цілих три роки жила з ним під одним дахом, але ж це нічого не означало!

Щойно я отримаю стабільний заробіток, я все поверну Грегорі з відсотками. Адже я повинна хоча б так відплатити Кантрійському за його підтримку.