Розділ 9. Вибір майбутнього

Сон, що відступив у районі обіду, разом із ясністю розуму повернув і спогади минулої ночі. І тільки тоді я підхопився, збираючись шукати Олівію. Адже вона не постраждала, якщо я все ще живий і перебуваю в особняку графа? Те, що відбувалося в спальні віконтеси на світанку, здавалося дивним, і я просто зобов'язаний був розібратися в тому, що сталося.

- «А ще... ми маємо поговорити про нас, адже...», - у думках промайнув образ темноволосої дівчини, і одразу ж зник. А щойно я спробував поритися в коморах пам'яті, як біль новою хвилею нагадав про себе, змусивши схопитися за голову, яка буквально розколювалася.

- Що за... - рикнув, зробивши невпевнений крок вперед.

У вухах дзвеніло, а простір переді мною плив. Спробував вирівнятися, як раптом почув звук дверей, що відчинилися.

- Орланде, що з тобою? - В кімнаті опинився лорд Ованійський, від якого віяло показною турботою, що неймовірно злило, особливо після слів, сказаних графом в останній сварці.

- Зі мною все гаразд, - подивився на чоловіка з досадою, ставлячи запитання, яке найбільше мене зараз цікавило: - Як Олівія? Де вона? З нею все нормально? - Свідомість знову прояснювалася, немов і не було цього дивного помутніння.

- Олівія? Ах, так... у моєї доньки все добре, вона готується до церемонії, - дивна добродушність глави Південного графства змушувала сумніватися в почутому, хоча якби трапилося щось зі спадкоємицею Ованійського, навряд чи він просто зі мною розмовляв.

- Церемонії? - Перепитав, не розуміючи, про що йдеться.

- Звісно ж, адже сьогодні Олі виходить заміж. Хіба не тому ти тут? Але ти маєш покинути мій маєток. Я зтерпів твою поведінку лише тому, що ти врятував мою доньку від нападу, але на цьому все. Ваші з нею дороги мають розійтися. Тож забирайся негайно, - а ось і Вільфред власною персоною. Тепер я впізнавав злість і нетерпіння графа.

- Я хотів би поговорити з Олівією, - не здавався, сподіваючись прояснити ситуацію і змусити дівчину передумати.

- Це неможливо. Орланде, повторюся: я терплю тебе тут лише тому, що твоя витівка врятувала життя моєї дочки. Бандити, які увірвалися до мого будинку з метою помститися, вдало вибрали час, і тільки твоя поява їх зупинила. Але на цьому все, тобі не місце в житті молодої сім'ї. Себастьян сьогодні стане чоловіком для моєї маленької, і тобі залишається лише змиритися з цим. А тепер йди... - сіпнувся, бажаючи посперечатися з чоловіком, але мене зупинив голос слуги, який з'явився в гостьовій кімнаті:

- Ваша Світлосте, прибули батьки нареченого, - Ованійський кивнув на слова помічника, після чого залишив відведені мені покої.

Я ж зробив коло приміщенням, розуміючи, що не готовий прийняти те, що мені знову вказали на моє місце, але мої метання зупинили голоси, що почулися з вулиці. Серед тих, хто говорив, я одразу ж впізнав свою кохану і кинувся до вікна, дивлячись на парочку, що прогулювалася садом. Потягнувся до ручки, бажаючи відчинити стулку, аж раптом помітив відмітини, що промайнули на моєму зап'ясті.

Невіряче зсунув манжети, ошелешено розглядаючи татуювання, що прикрасили мою шкіру, і яких ще зовсім недавно точно не було на моїх руках.

- Бути того не може... - колупнув пальцем темний завиток, розуміючи, що це не простий малюнок чи ілюзія. 

На моїх зап'ястях справді красувалися шлюбні тату. От тільки жодного обряду я не проходив. Таке я б точно запам'ятав, а це значить... Щасливо посміхнувшись, я вибіг у коридор, намагаючись якомога швидше опинитися на вулиці. А щойно до усміхненої парочки залишалося всього кілька кроків, я приголомшено застиг, дивлячись на Олівію, яка повернулася в мій бік.

Дівчина розгублено кліпала очима, не знаючи, як реагувати на мою появу. Але не це стривожило мою душу. Я опустив погляд на оголені руки віконтеси (благо, її вбрання давало змогу розгледіти все в найдрібніших подробицях) і не побачив на них НІЧОГО.

- Орланде... - все ж таки відмерла донька графа, а її наречений (у цьому в мене сумнівів не залишалося) подивився в мій бік із цікавістю.

- Ви знайомі? - Маркіз Севанійський абсолютно не виявляв ворожості, адекватно реагуючи на ситуацію.

- Ми росли разом з леді Олівією, - я підійшов до молодого чоловіка, простягаючи свою долоню. - Мене звати Орланд Вітринський, ми з вами зустрічалися кілька разів у столиці, - хлопець одразу ж розплився в усмішці, м'яко кивнувши на мої слова.

- Дійсно. Тепер я вас пригадую, віконте, - відповів на моє рукостискання старий знайомий, після чого продовжив: - Ви прибули на весілля подруги? - Наївний, адже він навіть не усвідомлював у що вляпався.

- Ні. Мені потрібно було обговорити з графом одне дуже важливе питання. Але зараз я маю терміново їхати, - невпевнено посміхнувся, намагаючись не показувати відчаю, що заповнив мене.

Адже щойно я побачив свою кохану, одразу ж зрозумів, що Ованійському вдалося мене провести, підмінивши свою дочку якоюсь незнайомкою. Але, знаєте, що найсмішніше в цій ситуації? Доля зіграла злий жарт не тільки зі мною, а й з тією, що замінила віконтесу цієї ночі.

І я...

- Дуже шкода, адже друзі моєї Олі - мої друзі, - слова маркіза вирвали мене з роздумів, змушуючи повернутися в сьогодення.

- Ми ще обов'язково зустрінемося. А зараз я щиро бажаю вам щастя і вітаю з майбутнім весіллям, - побачив, як недалеко від нас зібралася охорона графа, готова будь-якої миті втрутитися в нашу розмову, якщо я дозволю собі зайвого. - Прошу мене вибачити, але я справді поспішаю, - ледь стримуючись, відступив на крок, після чого буквально кинувся в бік відчинених воріт.

А щойно я опинився за межами маєтку Ованійських, то відчайдушно рикнув, дивлячись на ненависні відмітини, що з'явилися на моїх зап'ястях.

- От же брехуха! - Шумно видихнув, намагаючись заспокоїти магію, яка несподівано збунтувалася. - Але я все одно тебе знайду, де б ти не ховалася! - Дав собі обіцянку, залишаючи будинок ненависного мені сімейства.