Розділ 7. Помста чи бажання заявити свої права?

Дав собі невеличкий перепочинок, намагаючись заспокоїти серце, що шалено стукало в грудях. Зараз в мені боролися дві сторони моєї свідомості, і кожна з них мала свої вагомі доводи, які свідчили про правоту вибору.

«Як я міг образити ту, що кохаю?», - зробив маленький крок назад, роздумуючи над своїми справжніми мотивами. Невже я все ж сподівався в такий спосіботримати Олівію? Адже існував крихітний шанс на те, що наші магії зіллються воєдино, подарувавши нам божественне благословення.

«Чи я все ж хотів помститися графу за його слова про мою матір?» - Яка з граней досить правдива, і чому мені так складно відмовитися від коханої, коли їй була уготована інша доля?

«Дурниці, я ж не планував скористатися слабкістю віконтеси. Я ніколи не дозволю собі нашкодити дівчині. Тим більше їй. Просто трохи налякаю, і піду», - штовхнув камінь, що лежав на доріжці, помітивши, як той не пролетів і кількох десятків сантиметрів, вдаривши у невидиму перепону.

Виходить, ступи я ще крок, міг опинитися в пастці. А так мені вдалося з легкістю зняти захист і безперешкодно наблизитися до маєтку, дивлячись на вікна на другому поверсі, які потопали у темряві. Цікаво, вона вже спить? Чи, можливо, зі страхом перевертається, боячись почути, як непроханий візитер вривається до неїу спальню? По суті, я і став тим нічним кошмаром, який може на багато років закарбуватися в пам'яті тієї, що була для мене найбажанішою жінкою в королівстві. Зупинившись, спробував розгледіти хоча б натяк на силует за фіранкою, але безмісячне небо не давало змоги бачити навіть власну тінь, не кажучи вже про щось більше.

- Слабак! - Розлютився на власне зволікання, сподіваючись, що гнів допоможе мені стати більш рішучим. - Зроби це зараз або забирайся, безхребетне ти створіння, - провів рукою вздовж стіни, використовуючи вивчене раніше заклинання, створюючи для себе певну подобу сходів, що мають дати мені змогу спокійно піднятися на другий поверх.

А щойно повітря достатньо ущільнилося, я зробив перший крок, немов справжній злодій пробираючись у спальню беззахисної дівчини.

- «Я сволота чи безнадійно закоханий дурень?», - подумки сварив себе, опиняючись всередині слабоосвітленої кімнати.

Олівія лежала на своєму ліжку, і не спала. Я чітко чув її гучне дихання, а щойно запалив «світлячок» на руці, то побачив перелякане обличчя дівчини, яка інстинктивно потягнула на себе ковдру.

- Орланд? - Пролунав її розгублений голос, і мені почулися дивні інтонації в ньому.

- А ти очікувала на когось іншого? - Розлютився на її реакцію, хоча чудово розумів, що мої дії могли викликати у віконтеси справжній страх.

- «Придурок, ідіот! Йди негайно!» - волала моя свідомість, тоді як зовні я залишався спокійним.

- Н-ні, - забарилася, перш ніж відповісти, після чого приклала долоню до своїх губ.

- Ти ж знала, що я прийду. Не могла не знати, - обійшов ліжко по колу, бачачи те, як Олівія уважно стежила за моїм переміщенням, немов готувалася захищатися. - То що? Допоможеш мені, чи мені самому тебе роздягнути? - Наче досвідчений хижак я наближався, отримуючи якесь дивне задоволення від того, що моя кохана більше не дивилася на мене зі страхом, у її погляді радше читався інтерес.

- «Ненормальний! Залиш дівчину в спокої», - подумки проклинав себе, продовжуючи милуватися іскрами в очах Олівії. Вона змінилася, стала зовсім іншою, і при цьому почала ще сильніше вабити мене. Якщо раніше я захоплювався її зовнішністю, умінням триматися в суспільстві, то зараз мене тягнуло до того вогню, який горів всередині цієї красуні. 

- Ні, - вже не знаю, на яке із запитань відповідала дочка графа, але ця гра починала мене затягувати. - Сам, - уточнила, і в моїй душі загорівся вогник азарту.

- «Якого біса зі мною коїться? Чому мені так складно опиратися цій неймовірній тязі, ніби я тварина якась, а не людина і маг. Невже ця бестія мене приворожила? А що, якщо це і було її справжнім бажанням?», - позбувшись взуття, я виліз на ліжко, нависаючи над своєю жертвою. - «Ще трохи, і я залишу тебе в спокої, маленька», - так чого ж я насправді хотів?

Відчути її страх чи... бажання?

Чортів придурок, який вирішив пограти в месника. І чим я тоді відрізнявся від тих, кого ненавидів все своє життя? Навіщо я прийшов у цей дім, якщо зараз не в силах зупинится?

- Ти боїшся мене? - Провів тильною стороною долоні по щоці дівчини, дивлячись у її бездонні очі.

- «Ще трохи і я піду», - пообіцяв собі, караючи нестерпною тягою, що посилилася, щойно я втягнув повітря біля шиї дівчини.

- Ні... - хрипло прошепотіла у відповідь, облизавши свої пересохлі губи. - Не боюся, - перед моїми очима виник образ темноволосої незнайомки, який одразу ж зник, розчиняючись, немов досвітній серпанок у перших променях сонця.

- «Що за...», - струснув головою, відчувши, як маленька долонька ковзнула по моїх грудях, намацуючи ґудзик на сорочці.

Хотів відштовхнути німфу, що зачарувала мене, але натомість притягнув ще ближче, вриваючись у її рот зовсім не цнотливим поцілунком. Здається, якась невидима нитка, що стримувала внутрішнього звіра, обірвалася, оголюючи всі мої справжні потаємні бажання.

Амалія Андербі

Здригнулася, почувши, як скрипнуло вікно, яке відчинилося від чийогось поштовху, і тільки після цього я помітила силует, що промайнув у напівтемному просторі. А за кілька секунд на руці чоловіка запалився яскравий вогник магії, і тільки тоді я змогла розгледіти нічного візитера.

Високий. Набагато вищий за середній зріст, причому фігура його натякала на часті тренування, не кажучи вже про силу магії. Я навіть звідси відчувала всю ту міць, що наповнювала тіло зовсім ще молодого мага. Можливо, він був моїм ровесником, або трохи старшим, але від того не менш небезпечним.

- Орланд, - прохрипіла, зовсім забувши про наказ мовчати, отриманий від графа.

- А ти очікувала когось іншого? - Злиться. Схоже, я зачепила чоловіка за живе, чого б мені зовсім не хотілося, якщо врахувати ситуацію, що склалася.