Розділ 6.2.

На цьому розмова, що прояснила багато чого для мене, завершилася, і кожен із нас розвернувся у свій бік, дивлячись на сірі будинки і вулиці Ерінвіля, які швидко проносились за вікном. А потім я побачила, як перед моїм поглядом замаячила центральна брама, яка вела з міста. Ніхто й не думав зупиняти або перевіряти карету графа, і таким чином я безперешкодно залишила місце, в якому провела все своє життя.

Навряд чи я коли-небудь сюди повернуся.

Серце моє відбивало чечітку, немов за мною гналася зграя диких муарів, а думки в голові влаштували справжній канкан, змінюючи одна одну з шаленою швидкістю. Здається, навіть карета, яка мчала полями, не могла зрівнятися з тим, як миготіли в моїй свідомості картинки минулого життя.

Маленька Івалетта, що танцювала на своєму п'ятиріччі. Тоді їй вперше подарували створену справжнім майстром ляльку. Навіть у мене такої ще не було. Потім Калеб, який влаштував бійку на подвір'ї школи, за що дістав прочухана від учителів і запрошення в гільдію борців. Семюель, що допомагав батькові в майстерні і створив свій перший інструмент, який він зміг продати за пристойну суму. Кожен із нашої родини тоді отримав свій знаковий подарунок.

Я не знаю, скільки тривала ця агонія моєї душі, але навколо вже достатньо потемніло, а за деякий час почали виднітися далекі вогні столиці нашого графства, що невпинно наближалися. І що ближче до Ліванії ми були, то спокійнішою я ставала. Ніби хтось витягнув з мого серця всі тривоги, залишаючи їх на потім.

- Практично всі слуги залишили особняк на цю ніч, тож ти можеш не боятися зустрітися з кимось, але тобі все ж таки не бажано залишати кімнату моєї доньки, - ми рухалися порожньою будівлею, і якщо я думала, що інструктаж був закінчений, то глибоко помилялася. Все тільки починалося. - Нову сукню для тебе ми не шили, але, гадаю, ви з Олівією практично одного розміру. Можна буде послабити шнурівку, якщо виявиться трохи тісною, - було помітно, що графу це не подобалося, але він продовжував мені розповідати найдрібніші подробиці, помітно хвилюючись, що я облажаюся.

- Я зрозуміла, - подала голос, чим явно збила з думки свого співрозмовника.

- Зрозуміла вона, - чоловік явно злився, але мене чомусь не чіпали його переживання, та я взагалі здавалася самій собі практично безстрашною. - Раджу тобі нічого не зіпсувати, інакше я перестану бути таким добрим, і ти, і твоя сім'я, ви всі дізнаєтеся гнів представника роду Ованійських, - а ось і відкрилося його справжнє обличчя, що зовсім мене не здивувало.

Аристократ зупинився, обдарувавши мене суворим поглядом. Здається, я мала б злякатися, але знову ж таки... мої почуття немов законсервувалися. Моя свідомість виявилася позбавленою будь-яких сентиментів, що могло здатися дивним, якби не одне «але»:

- Я зроблю все так, щоб ніхто не помітив підміни, - з мене немов усі емоції витягли, залишаючи порожню оболонку, позбавлену почуттів.

Пізніше я дізнаюся і зворотний бік мого дивного вміння, що проявилося в небезпечній ситуації.

- Сподіваюся на твою розсудливість, - на цьому наше неприроднє протистояння закінчилося, і граф зупинився біля рожевих дверей.

А щойно вони відчинилися, як чоловік здивовано подивився вперед. Я все ще не бачила того, що так вразило Ованійського, зате могла чудово чути його обурений голос:

- Олівія! Чому ти досі тут? - То от воно що...

Обожнювана донька не послухалася наказу батька і не покинула маєток, що здавалося дивним.

- Я чекала на тебе і... на неї, - віконтеса визирнула з-за татового плеча, на всі очі витріщившись на мене. - Симпатична, і фігурка нічого, - мене роздивлялися, наче манекен у крамниці, що відбилося неприємним відчуттям усередині.

Здається, це було перше почуття, що зародилося в мені за останні кілька годин, і я боялася, що вони одне за одним почнуть прибувати, заповнюючи порожнечу усередині. Непогано було б мені якнайшвидше позбутися присутності цієї настирливої парочки і постаратися підготуватися до майбутнього.

Втекти звідси мені навряд чи вдасться, судячи з того ступеня охорони, що мерехтіла на стінах будівлі. Та й за словами графа, не всі слуги покинули маєток, тож щонайменше кілька особистих охоронців лорда мали залишитися. До того ж...

- Як тебе звуть? - Смикнулася, повертаючись у реальність, у якій Олівія Ованійська все ще стояла поруч зі своїм батьком, продовжуючи мене роздивлятися.

При цьому весь зовнішній вигляд дівчини виражав її нетерпіння. Немов я була для аристократки неслухняною лялькою.

- Амалія, Ваша Милість, - вклонилася, сподіваючись, що багачка не стане допитувати мене. - Я стану вашою підміною на цю ніч, - все ще не піднімала голову, не бажаючи показувати співрозмовниці своїх справжніх почуттів.

Адже всередині мене вирувала справжня гроза.

- Побачила? Тепер хутко збирайся, і щоб духу твого тут не було! - О, то у цього чоловіка явні проблеми з контролем гніву, якщо він так звертається до власної доньки. - Олівія, якщо через твою нерозсудливість наш план зруйнується, я відмовлюся від тебе, так і знай! - Схоже, погрози подіяли, адже дівчина одразу ж кивнула на слова графа, після чого вийшла в коридор, ставши в небезпечній близькості до мене.

- Не злись, я вже їду. Мені просто було страшенно цікаво дізнатися, як це - продавати себе за копійки, - мила зовнішність і безневинний погляд опонентки більше не обманювали мене, тепер я чітко бачила всю стервозність, яка наповнювала серце віконтеси.

- Якщо ці копійки врятують твоє життя або життя твого близького, то хіба настільки важлива сума, за яку ти продаєшся некоханому чоловікові? - Я випрямилася, дивлячись в очі аристократці, одразу ж помітивши, як у них спалахнула лють:

- Сподіваюся, Орланд буде з тобою достатньо грубий! - Виплюнула мені в обличчя всю свою ненависть, ошелешив тим, що насправді дівчина мені заздрила.

Дивне відчуття. Але до нього я повернуся пізніше. Головне я все ж почула: ім'я нічного візитера - Орланд. Але, як би я не старалася, ніяк не могла згадати, кому ж зі знаті Південного графства воно належить.