Розділ 4.2.

Амалія Андербі

Я мчала додому, немов за мною гналася ціла зграя диких муарів. Крок за кроком наближалася до майстерні, але ніяк не могла позбутися дивного погляду, який немов приклеївся до мене. А щойно я опинилася в приміщенні, то змогла полегшено видихнути, хоча відчуття стеження нікуди не зникло.

Але не це тиснуло на мене. Найбільше я переживала через те, що не встигну все розповісти рідним. До заходу сонця залишалося всього кілька годин, а всі немов спеціально залишили дім, займаючись чимось секретним.

- Амалія, - смикнулася, почувши голос Івалетти, яка наважилася виглянути в коридор. - А де всі? Що взагалі відбувається? - Сестричка злякано заозиралася, але все ж спустилася на перший поверх, з подивом дивлячись на стиснуті в моїх руках мішечки.

- Це твій порятунок, - дістала з внутрішньої кишені акуратно складені документи і простягнула маленькій, але одразу ж відсахнулася вбік і сховала їх, почувши, як скрипнули вхідні двері. - Мамо? - В майстерню ввалилося все наше сімейство, після чого батько щільно закрив стулку, заклавши її бруском, вставленим у бічні скоби.

- Давайте скоріше всі в майстерню, є розмова, - змовницьки прошепотів голова сімейства, підштовхуючи синів углиб вітальні. - Швидше, - та що ж таке трапилося, раз тато так нервував?

- Любий, що сталося? - А от матінка виглядала стривоженою, а це означало, що і вона була не в курсі того, що відбувається.

- Амалія! - Висмикнув мене з роздумів Калеб, буквально вштовхуючи в робочу кімнату батька.

- Отже, так, - щойно всі опинилися всередині, Остів Андербі почухав сиву бороду, кинувши на стіл якийсь згорток. - Я дещо дізнався у стражників, і отримані від них відомості не тішать. Барон Ольфганський наказав стежити за всіма нами, але ненав'язливо. Більше його цікавило переміщення Івалетти, - наша меншенька смикнулася, почувши ім'я префекта, але матінка одразу ж обійняла її, погладивши по спині.

- Ми й так здогадувалися про це, - фиркнув Сем, чим заслужив суворий погляд батька.

- Слухай уважно, і не перебивай. Один із вартових на північній брамі - двоюрідний брат Феванії, і мені вдалося домовитися з ним про безперешкодний вихід для всіх членів сім'ї, окрім Іві. Пробач, малятко, він не може ризикувати власним життям, рятуючи тебе, - сестричка схлипнула, зате в мене нарешті розквітла надія в душі, адже на цей випадок я підготувалася. - Можна спробувати замаскувати нашу меншеньку під хлопчиська, але потрібні будуть документи. Спробуємо купити їх у настоятельки, тільки це ризиковано...

- Я якраз дістала гроші в банку. Тут всього чотирнадцять монет сріблом, сподіваюся, цього має вистачити, щоб...

- Не потрібно, - все ж таки вступила в розмову, і всі здивовано витріщилися на мене, ось тоді-то я і дістала справжні документи на ім'я Ірлінди Октіан, вдови коваля з Ліванії.

Все ж невідомий аристократ постарався, аби історія моєї сестри здавалася максимально правдоподібною. Після цього в моїх руках опинився мішечок зі сріблом, який я також передала батькові.

- Але... звідки? - Я розгублено дивилася в рідні очі, старанно ховаючи за спиною свої тремтячі долоні.

- Будь ласка, не питайте... - промовила, нервово смикаючи край сукні. - Просто візьміть їх і йдіть, - струснула головою, змахнувши сльози.

- Амалія... а ти? У що ти вплуталася, дочко? Але як же так... - лунало з усіх боків, і тоді я закрила долонями своє обличчя, не бажаючи бачити осуд в очах усіх присутніх.

І тим несподіванішими виявилися слова подяки:

- Дякую... Ти врятувала мене, Амі. Спасибі, - Івалетта кинулася до мене, повиснувши на шиї. - Ти ж теж втечеш разом із нами? - Сестричка боязко заглядала мені в очі, сподіваючись отримати підтвердження.

- Звісно... тільки трішки пізніше, у мене є ще незакінчена справа, - я бачила, як похмурів батько, почувши мої пояснення, як опустила погляд матінка, прекрасно розуміючи, чим я можу розплатитися за підроблені документи.

- Ми попрямуємо до Пуринії, що в Північному графстві. Ти можеш приєднатися до нас трохи пізніше, - приголомшено подивилася на тата, несподівано усвідомивши, що він і не думав від мене відмовлятися.

- Не вийде... Ольфганський і там нас відшукає. Ви маєте тікати в Оманію, тільки кордони сусіднього королівства можуть врятувати нашу сім'ю від гніву префекта. Я чула, у нього є люди по всій Оларії. Нас обов'язково дістануть, - якщо до цього я й сама сподівалася укритися в одному з графств королівства, то після слів незнайомця точно знала: де б ми не сховалися, ці люди нас знайдуть.

- Амалія... - брати із сумнівом дивилися то на мене, то на батька, не бажаючи залишати одну.

- Ми зробимо, як ти сказала, сонечко, тож за нас не переживай. Виконай усе, що обіцяла, і приїжджай до нас. Ти ж знаєш, що наші творіння відомі на все Південне графство, і я зроблю все, щоб ім'я Остіва Андербі було на слуху і в Оманії, аби ти змогла нас із легкістю відшукати, - тато міцно стиснув мене в обіймах, після чого незграбно відсторонився, скомандувавши: - Збирайте речі. Тільки найнеобхідніше, за годину ми виїжджаємо.