Право на Бажання

Розділ 1. Вітер, що розвіває коси

Старий віз поскрипував на кожному повороті, а два невеличкі віслюки тягли його дорогою так неквапливо, ніби мали намір показати пасажирам кожен кущ і кожен камінець. Колеса то занурювалися в м’яку землю, то підстрибували на нерівностях, від чого сухе сіно під дівчатами тихо шаруділо. Вітер приносив запах нагрітої сонцем трави, польових квітів та далекого лісу. Для Кікнеї це була звичайна дорога, яких вона бачила сотні. А от Ерата, сидячи на краю воза й міцно тримаючись за дерев’яний борт, ніяк не могла вирішити, що дивує її більше: повільність цієї подорожі чи те, як щиро її супутниця їй раділа.

Усе почалося ще біля міських стаєнь. Знайшовши місце, де збиралися візники, Кікнея підходила то до одного кучера, то до іншого, пояснюючи, що їм необхідно дістатися селища Ріжки. З кожною новою розмовою усмішка на її обличчі робилася дедалі напруженішою. Грошей, що залишилися в торбині, не вистачало навіть на двох пасажирок у звичайному екіпажі. Хтось відмахувався від неї, ще не вислухавши до кінця, хтось називав ціну, від якої дівчина лише винувато опускала очі.

Ерата спостерігала за цим із наростальним подивом. Їй нічого не вартувало перенести їх просто на галявину єдинорогів. Навіть не довелося б іти від селища. Проте Кікнея вперто шукала можливості вирушити звичайним шляхом. Коли ж останній візник відмовив, вона зітхнула й на якусь мить притиснула до грудей свою потерту торбину.

– Мабуть, ти мала рацію, Таро, – сказала вона, намагаючись усміхнутися. – Не хочу змушувати тебе чекати, поки я знайду карету за три мідяки. Може, справді краще переміститися?

– Я не казала, що мені важко чекати. Просто не розумію, навіщо тобі стільки клопоту, коли ми можемо бути там за мить.

– Бо тоді ми пропустимо дорогу, – тихо відповіла Кікнея. І хоча вона вимовила це так, ніби хотіла переконати саму себе, Ерата помітила, як засмутилися її зелені очі.

Саме тоді за спинами дівчат почувся хриплуватий голос:

– До Ріжків, кажете? То мені з вами по дорозі.

Вони обернулися. Поруч стояв невисокий сивий дідусь у полотняній сорочці й старому капелюсі. Його обличчя було вкрите зморшками, а руки – широкі, загрубілі від роботи. За ним чекав невеличкий віз, навантажений сіном, запряжений двома довговухими віслюками. Один саме намагався дістати губами траву, що росла біля колеса, другий терпляче кліпав очима.

– Я додому повертаюся, – пояснив старий. – Місця вистачить. Як не боїтеся сіна в подолі, підвезу.

Кікнея недовірливо глянула то на нього, то на віз.

– Справді? А скільки ви візьмете?

– А що з вас узяти? – дідусь усміхнувся. – Я ж не на ярмарку торгуюся. Мені однаково туди їхати. Хочете – сідайте.

– Ви нас просто так підвезете?!

– Хіба конче треба за кожне добре діло плату брати?

На мить Кікнея застигла, а тоді так радісно схопила старого за руки, що той аж розгубився.

– Дякую! Щиро дякую вам! Ви навіть не уявляєте, як нам допомогли!

– Та годі вже, панянко, – засміявся він. – Ще трохи, й ви мене замість віслюків упряжете від радості.

Ерата мимоволі всміхнулася. Вона щойно бачила людей, які відверталися від дівчини через кілька монет, і тепер спостерігала, як від простого запрошення проїхатися на старому возі Кікнея сяє так, ніби отримала королівську карету. Сама богиня звикла вислуховувати прохання про розкішні екіпажі, коштовності та титули. Декому запропонувати місце на сіні здалося б образою. Кікнея ж уже вмощувалася поміж пахучих оберемків і щасливо кликала її до себе.

– Таро, ходи! Тут м’якше, ніж здається!

– Якщо ти так кажеш…

Ерата підняла край сорочки, обережно забралася на віз і сіла поряд. Старий цмокнув язиком, віслюки рушили, і міські будинки поступово залишилися позаду.

Спочатку Кікнея не замовкала ні на хвилину. Вона показувала на пагорби, згадувала маленькі заїжджі двори, де колись зупинялася з музикантами, й розповідала, як одного разу під час виступу переплутала слова пісні, а слухачі вирішили, що так і треба. Старий то підсміювався, то додавав власні історії. Ерата слухала їх, час від часу ставлячи запитання. Здавалося, для цих двох кожна дорога зберігала десятки спогадів.

Та за якийсь час голос Кікнеї став тихішим. Вона перестала показувати на поля, притулилася плечем до оберемка сіна й заплющила очі.

– Ти втомилася? – неголосно запитала Ерата.

– Лише трохи… – пробурмотіла дівчина. – Я тільки хвилиночку посиджу із заплющеними очима.

За кілька хвилин вона вже спокійно спала, згорнувшись на сіні й підклавши долоню під щоку. Її світле волосся розсипалося по плечах, а обличчя нарешті втратило ту напруженість, яку богиня помічала під час розмови про хворобу. Іноді Кікнея тихенько сопіла, злегка морщачи ніс від лоскотання сухої травинки.

Ерата обережно забрала травинку з її волосся. Відвідувачка, яка ще вранці з усіх сил намагалася приховати хвилювання перед богинею, тепер спала поруч із нею на звичайному возі. І чомусь саме це здавалося найдивнішим із того, що сталося за день.

Дорога тим часом увійшла під густі крони дерев. Сонце пробивалося крізь листя вузькими золотими смужками, залишаючи на сіні рухливі плями світла. Птахи перескакували між гілками, перегукувалися й зрідка стрімко перелітали просто над возом. Ерата закинула голову, намагаючись роздивитися невеличку сіру пташку з темною смужкою біля очей.

– Сорокопуд, – пояснив старий, помітивши її зацікавлення. – Весною тут їх багатенько.

– Сорокопуд? – Ерата тихенько засміялася. – Яка незвичайна назва.

– Еге ж! Малі в селі, як почують, то відразу починають питати, чи вона сорок разів когось клює. А я їм кажу: не знаю, хто ту назву вигадав, але перевіряти не раджу.

– І вони вірять?

– Доки не почнуть сміятися. А тоді вже ніхто нікого не слухає.

Ерата усміхнулася й знову глянула на пташку. Та несподівано злетіла з гілки, зробила невелике коло над возом і всілася богині на плече.

– О! – тихо вигукнула вона, щоб не розбудити Кікнею. – Я не чекала гостя.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше