Двері зачинилися так тихо, що навіть маленькі дзвіночки, які погойдувалися над книжковою шафою, не здригнулися.
– Ще раз дякую вам, богине! – долинув із коридору радісний голос. – Ви зробили мене найщасливішою людиною на світі!
Ерата ще кілька митей дивилася на двері. Щойно з її контори вийшов чоловік із важким гаманцем у руках. Він так міцно притискав його до грудей, наче боявся, що золото раптом передумає й зникне. Упродовж усієї розмови відвідувач розповідав, який будинок купить, скількох слуг найме й наскільки тепер перевершить своїх заможних сусідів. Про щось інше він, здається, навіть не замислювався.
– Гроші, – тихо промовила богиня. – Знову гроші.
Вона повернулася до письмового столу й опустилася в крісло з м’якою спинкою. Стільницю вкривали охайні стоси листів: деякі чекали на відповідь, інші належало передати адресатам. Посеред них лежала велика книга в темно-фіолетовій шкіряній оправі, прикрашеній золотавими візерунками. Ерата провела пальцями по обкладинці. Книга слухняно розгорнулася на чистій сторінці.
Богиня взяла перо й записала щойно виконане бажання. Закінчивши, вона не поспішала закривати книгу. Натомість перегорнула сторінку назад, потім ще одну й ще.
«Хочу найбільший будинок у місті».
«Бажаю, щоб усі знали моє ім’я».
«Хочу стати багатшим за свого сусіда».
«Нехай люди слухаються кожного мого слова».
Багатство. Влада. Слава. І знову багатство.
Вона перегорнула кілька аркушів швидше. Майже кожне друге бажання стосувалося грошей, а решта надто часто зводилася до прагнення керувати іншими чи чути власне ім’я з чужих вуст. Лише зрідка траплялися записи, заради яких Ерата зупинялася: хтось просив хліба для родини до наступного врожаю, хтось – полегшення для близької людини, а маленька дитина колись побажала, щоб загублений старий пес повернувся додому. Бували й зовсім прості прохання: ще раз побачити море, почути спів птахів на світанку або скуштувати улюблені ласощі з дитинства.
Богиня усміхнулася одному з таких рядків. Вона добре пам’ятала радість дитини, яка зустріла свого пса. Та усмішка швидко зникла: подібних сторінок у величезній книзі було обмаль.
– Невже вам більше нічого не хочеться? – запитала вона в порожнечі й обережно закрила книгу.
У кабінеті панував той особливий затишок, який Ерата колись створювала з великою любов’ю. Два просторі м’які дивани стояли один навпроти одного, а між ними містився низенький столик із чайником, чашками й тарілкою тістечок. Від чаю ще підіймалася тонка запашна пара. Уздовж стін височіли книжкові шафи, заставлені томами різних розмірів: від зовсім крихітних книжечок до таких великих, що їх ледве можна було обхопити руками. Біля письмового столу лежала невелика підстилка Дзвіночка, а поруч – його улюблена іграшка.
Найбільше Ерата любила квіти. Вони плавали просто в повітрі: ніжно-рожеві, блакитні, золотисті, бузкові. Одні повільно кружляли під стелею, інші зупинялися біля полиць, ніби теж обирали собі книжку. Іноді пелюстка підлітала до дивана й торкалася подушки, проте жодна квітка не падала на підлогу. М’яке світло огортало кімнату, роблячи її схожою не на місце, де просили про дива, а на дім, у якому дива жили постійно.
Колись Ерата раділа кожному відвідувачеві. Вона мріяла, щоб люди заходили сюди без страху, пили чай, розповідали про свої надії й виходили з усмішками. Їй здавалося, що немає прекраснішого заняття, ніж виконувати бажання. Тепер же вона все частіше ловила себе на думці, що найбільше чекає хвилини, коли двері нарешті перестануть відчинятися.
Десь поблизу тихенько задзеленчало.
– Дзвіночку? Це ти, мій хороший?
З-поміж квітів вигулькнула маленька мордочка. Песик, укритий ніжними квітами дзвіночків, весело помчав до господині. На його спині погойдувалася крихітна поштова сумочка, а хвіст рухався так завзято, що Ерата мимоволі розсміялася.
– Обережніше, а то сам себе зіб’єш із лап! – Вона нахилилася й почухала його за вушком. – Ну, розповідай. У тебе для мене щось є?
Дзвіночок підстрибнув і повернувся боком, підставляючи сумочку. Ерата дістала конверт, перев’язаний стрічкою. Впізнавши почерк, вона відразу пожвавішала.
– Від Елпіс! От бачиш, як добре, що ти повернувся саме зараз.
Вона розгорнула листа.
«Моя люба сестричко!
Пробач, що знову пишу замість того, щоб завітати особисто. Останнім часом я ледве встигаю за всіма справами. Уявляєш, людей стає дедалі більше! Мій світ нарешті розквітнув так, як я колись мріяла, і щодня в ньому народжується щось нове.
Я дуже щаслива, але страшенно сумую за тобою. Обіцяю, ми зовсім скоро побачимося. Тоді я принесу твої улюблені тістечка, а ти приготуєш чай. І цього разу жодні справи нас не відволікатимуть!
Міцно обіймаю. Твоя Елпіс».
Ерата перечитала листа двічі. Вона щиро раділа за старшу сестру. Елпіс стільки часу й любові віддала своєму світові! Тепер він наповнювався людьми, містами, дорогами, музикою, і в кожному його куточку продовжувалося життя. Звісно, у творчині цього світу було безліч турбот.
Та від цього сумувати ставало не легше.
– Зовсім скоро, – повторила Ерата й обережно склала листа. – Ми постійно так кажемо, правда ж?
Дзвіночок нахилив голову набік.
– Я знаю, вона зайнята. І зовсім на неї не серджуся. Просто… – Богиня глянула на порожній диван навпроти. – Хотілося б знову посидіти разом, попити чаю, посперечатися, кому дістанеться останнє тістечко. Пам’ятаєш, як вона завжди вдавала, що солодкого більше не хоче, а потім крадькома брала ще одне?
Песик тихо гавкнув, ніби погоджувався.
– Ех, Дзвіночку. Навіть у богинь буває надто мало часу на те, що вони люблять.
Ерата поклала листа біля книги й узяла зі столу кілька запечатаних конвертів.
– А ось і робота для тебе. Передаси їх, будь ласка? Тільки не поспішай так, щоб знову загубити дорогу через квітковий сад.
Дзвіночок ображено фиркнув. Ерата засміялася, сховала листи в сумочку, поправила ремінець і поцілувала його між вушками. Песик оббіг її ноги, радісно махнув хвостом і зник у мерехтінні квітів.