Глава 12

Чи була це моя пристрасть, або мені її вселив демон, але я шалено хотіла його, і він не затримався, щоб виконати і це моє бажання. А в мить найвищого блаженства, коли навколо все злетіло, переставши існувати, він пив мою душу, зливаючи дві свої насолоди воєдино.

…Я не знаю, скільки минуло часу. Коли я прийшла до тями, я все так само залишалася оголеною, але лежала на чомусь м'якому, кинутому на підлогу печери. Вогонь в багатті мирно потріскував, ніякі інші звуки більше не втручалися, було тепло й на диво спокійно. Ворухнувшись, я намацала поруч з собою Рафаїла, який лежав збоку, підвівшись на лікті. Посміхаючись, демон знову мрійливо мене роздивлявся. І я посміхнулася йому так, як, напевно, посміхнулася б чоловікові, з яким провела незабутні хвилини.

- А ось тепер я хочу їсти, - прошепотіла я, заплющуючи очі.

- Подивись на мене! - прозвучало через кілька секунд. Він уже сидів, підібгавши під себе ноги, і тримав у руках два предмети. Пакет із шоколадним печивом та пляшку йогурту. Звичайні земні продукти, від яких я мало не втратила свідомість на радощах.

Така дивна сцена, немислима, ситуація, яка не піддається визначенню. Я тихо шарудю пакетом, біля мене в маленькій печері сидить не пов'язана з реальністю істота, надприродно гарна, його довге чорне волосся недбало розсипане по сильних плечах, і тільки його очі, які невідривно стежать за мною, видають його нелюдську суть, маленькі червоні точки замість зіниць. Вогонь в багатті висвітлює наші оголені тіла. І мене абсолютно не бентежить, що нещодавно я віддалася плотськім втіхам з цим пекельно прекрасним створінням, і що він в будь-яку секунду може просто взяти і забрати мою душу. Мені ... я не знаю, як це пояснити, мені було ... добре із ним. І нехай він чує, про що я думаю, мені все одно!

- Хотів уточнити, що минулого разу, я не втік, а вчинив розсудливо, - вставив він ні з того ні з сього. - До речі, теж феноменальна фраза - розсудливий демон! Це щось новеньке!

Я жувала. Він мовчав.

- Ти ж знаєш, про що я ще хочу тебе запитати? Про те, про що навіть сама боюся думати, - підняла я нього свої очі.

- Ну? Озвуч.

- Так буде завжди? Просто ... я не знаю, з якого пальця можна висмоктати радість тут через рік або два, коли перед тобою маячить одна безвихідь. ... Я боюся збожеволіти. Адже з часом, навіть ласки втратять смак. І що буде ... потім? Тільки не потрібно розсудливо уникати відповіді.

- Полювання вже почалося, і я не знаю, в яке русло воно поверне. Тобі стане легше, якщо я скажу, що вб'ю тебе, як тільки ти мені набриднеш? - його мова була правильною і неквапливою. Кожне слово вимовлялося з особливою витонченістю, але в його голосі вже відчувалася холодність і байдужість. Але це мене не зупиняло. Я вже знала, що він швидко може змінюватися, як зовні, так і емоційно.

- Якби ти тільки знав, ... яке це бути жертвою ... іграшкою для забави. Сильні ніколи не зрозуміють слабких, як ситі - голодних. Це дуже жахливо, коли чиєсь страждання насичує когось.

- Ти можеш не договорювати! Я скажу за тебе! - було чутно, і навіть видно по його обличчю, що це нервує його. - Це зло! Це тьма! А знаєш, чому існує морок? Щоб люди могли відрізняти світло! Для порівняння. І кожен вибирає свій шлях, вкрасти, або не брати чуже, убивати, або пробачити. Але переважно, мотиви людей вибудовують занадто складні моделі, за своє життя вони кидаються то до світлих, то до темних. Те, що відбувається тут – цього не змінити, я вже пояснював, як всі сюди потрапили. І викликати у мене жалість у тебе не вийде! Ти ж не знаєш, як це, коли в тобі один лише морок, і ти дихаєш злістю, вона просто тече по твоїх венах. Тобі противне світло, а слух пестить лише переляканий крик. Коли ти не розрізняєш фарб, а єдиний смак - це гіркота. Я ж не прошу зрозуміти і пожаліти мене! А те, що зі мною відбувається, ... через що я п'ю твою душу - в моєму світі назвали б страшним пороком, прокляттям. Інші демони стали б зневажати мене і бажати знищити! Я відчуваю себе збоченцем та відступником, але в той же час нічого не можу вдіяти. Мене захопила ця згубна пристрасть! Я став отримувати задоволення, тільки коли п'ю радісну душу! Ти навіть не уявляєш, яке це жахіття для мене! Мене тепер навіть світлі не приймуть, але я до них і не прагну. Напевно, потрібно намагатися боротися з цією шкідливою звичкою!

Мені раптом захотілося закрити обличчя руками, сховатися від нього. Не бачити і не чути! В душі все постало та вперто бунтувало. Всі ці фрагменти з минулого мого життя, якими він ятрив мої страждання, навіть ця знайома їжа, змушували мене відштовхувати те, про що тут всі мріють. Добровільно прийняти смерть я поки ще була не готова. Але в той же час, десь глибоко, я розуміла, що боротися з цим неможливо. НЕ ТУТ!

Долоні мої розімкнулися так швидко, що я встигла вловити інтерес в його чорних очах, який тут же зник за оманливим холодом. Я дивилася на нього дуже довго та пильно. За цей час він повинен був побачити всі мої потаємні думки. Але дивилася щиро, відкрито і довірливо, я була немов згасаюча тремтяча іскорка на його долоні. Потім тихо-тихо я прошепотіла:

- Я не хочу вмирати. Я так і не зрозуміла для чого жила.

Погляд не переривався. Він брехав мені, що дихав однією лише злістю. На дуже коротку мить, на його обличчі промайнула боротьба почуттів, потім він знову заштопав свою маску. Але говорити з приводу моїх слів він нічого не став, ймовірно, завадила та сама розсудливість. Замість цього він заплющив очі і прошепотів:

- Спи.

- А ти будеш тут?

- Ні, мені потрібно піти.

- Не йди! Плюнь ти на все це хоча б ненадовго. У пеклі легіони демонів, нехай все це залишається їм.

Рафаїл здивовано хмикнув. Здається, я здивувала навіть саму себе.

- Софі, ти хочеш, щоб я залишився з тобою? Я демон, а не людина. Моя суть набагато ширша, і вона рветься з цього тіла. Я не вмію спати, мені це ні до чого!

- А ти спробуй! Адже деякі речі ти робиш, як людина. Тобі ж подобається бути чоловіком. Знаєш, яка це сила, яка радість тебе наповнює, коли ти засинаєш в обіймах з кимось близьким. Відчувати тепло його тіла, його запах, чути його рівне дихання. Світ за стінами може обертатися і сходити з розуму, як завгодно, а ти лежиш, обіймаєш того, хто тобі не байдужий, і знаєш, що це відчуття ти понесеш з собою у вічність, якого б кольору вона не була, - і ось після цих моїх слів древній демон розгубився остаточно. Для нього, ймовірно, стало несподіванкою таке полум'яне ставлення до нього його жертви.