Глава 11

З видом похмурої хмари, я повільно пройшла до виходу. Метушливий Пол, худий та довготелесий, сунув мені в руки лук, а самі вони з Томасом тягли величезні шкіряні фляги для води. Щось мені підказувало, що ці «фляги» точно зроблені з якогось внутрішнього органу величезної тварюки.

З їхньої розмови я зрозуміла, що деякі демони зараз полюють, бо трохи раніше, за периметр вирушили відразу три жертви. Я тут же спіткнулася, як уявила, що знову можу стати свідком сцени такого «полювання». Мене пересмикнуло, точно так само як Брайана.

Брайан. Бідолаха Брайан! Згадавши його вчорашнього у мене почало трястися підборіддя. Безвихідний відчай знову нагадав про себе, скрутивши до болю те, що так тріпоче всередині, отже душу.

Ми довго йшли до місця водопою. Якщо я намагалася заговорити, Пол і Томас, по черзі починали на мене сердито шикати, вважаючи за краще, щоб я уподібнилася тіні. Тому в своїх мовчазних роздумах я намагалася знайти хоч щось наближене до хорошого. І прийшла до висновку, що добре те, що ми не зустріли тих хижаків, про яких мені вчора розповідав Брайан. Я мріяла взагалі їх не бачити, тому що ухилятися якось не в моєму стилі, мені було більш властиво стояти як вкопаній. А бути знівеченою жахливими шрамами, як у Брайана навіть в цьому місці мене якось не приваблювало. Тому позитивний аспект спостерігався навіть в цьому.

Біля водопою колами носилися збожеволілі тварини, ті, у кого не вистачило розуму втекти подалі вздовж по рівнині, і тепер вони нарізали кола, як на величезному манежі цирку. «Добре, що немає клоунів», - промайнуло в думках, клоунів я теж недолюблювала, м'яко кажучи.

- Агов! - схопив мене за плече Томас. - Ми за водою, вона цінніша, а ти бери лук та стріляй, можливо в кого-небудь влучиш!

- В кого-небудь? - передражнив його Пол. - А якщо вона засадить стрілу нам в спину? Цілитися треба в середніх. Великих тобі не завалити. Зрозуміла? - це було вже до мене.

Я кивнула, але вирішила все-таки уточнити:

- А якщо я так і не поцілю? У мене немає досвіду.

- Значить, набирайся! - відрізав похмурий Пол. І вони з Томасом побігли до води.

- Ох, трясця ж твоїй матері, - вилаялася я, глянувши на ненависний лук. Дістала стрілу та спробувала зробити «це». Перша стріла не долетіла. Хоча тварини металися переді мною метрах в двадцяти. Після третьої спроби я пробурчала вголос:

- У дичини схоже, сьогодні більш вдалий день.

- Та вже, поки ти в кого-небудь влучиш, вони вже встигнуть постаріти! - промовив рівний глибокий баритон за моєю спиною, від чого коліна мої тут же підкосилися. Рафаїл знову стояв позаду мене в своїй улюбленій манері підкрадатися. Цього разу він був набагато ближче, якщо відвести руку, можна було до нього доторкнутися.

- Може, покажеш, як? - хрипко спитала я, облизавши пересохлі від хвилювання губи. - Впевнена, у тебе це краще вийде ... навіть без зброї.

- Звичайно, якщо пообіцяєш мені добре себе поводити.

Я кинула лук на землю, висловлюючи таким чином свою капітуляцію.

Рафаїл зробив крок вперед, витягнув руку, якось витіювато повернув зап'ястям і різко стиснув пальці в кулак. Одна з тварин звалилася наче підкошена. Але це я вловила мигцем. Мене вабив до себе його бездоганний профіль і гризла думка, «як таке створіння таїть в собі таку спрагу вбивати?» Тільки не з таким обличчям, вже краще б він залишався незмінним крилатим монстром. Мене не покидала впевненість, що вся ця зваблива оболонка призначена лише для того, аби затуманити мені мізки. Який же він насправді?

- Різний, - тихо вимовив він у цілковитій тиші, яка раптом настала навколо нас. Не було чутно навіть криків тварин, ніби їм вимкнули звук. - У мене немає певного вигляду, типу палаючого рогатого біса. Це люди нас собі такими уявляють. Але ми вважаємо за краще різноманіття. І в кожному образі я є тим, ким я є, чи то в подобі досконалого чоловіка або в подобі крилатого монстра. Звичайно, там, в нейтральній зоні, фантазії є де розвернутися. Там демони можуть приймати різні обличчя і грати будь-які ролі: вождів народних мас, політиків, музикантів, мафіозі, чия роль підходить для нашої мети. Чи люблю я вбивати? - тут він повернувся до мене і, схопивши мене за плечі подивився прямо в очі, від чого я перестала відчувати власне тіло, як ніби мене теж згорнули в тінь. - Це людська свідомість занадто прив'язана до свого матеріального світу, і всіма силами намагається чіплятися за життя. А для мене все виглядає зовсім інакше! Я просто транспортую енергію в різні потоки, і це не викликає у мене ніякого жалю. Ти ж не шкодуєш, коли зірвавши квітку і насолодившись її ароматом, кидаєш її назад на землю, тому що знаєш, що таких квітів ще мільйони, і навесні на місці зірваної квітки розкриється нова. Все співчуття, яке ти бачила в людському світі - належить лише людям. Тільки вони здатні викликати в собі подібні почуття, тим самим, схиляючи свої душі в енергетичний потік світлих. А темні, як втім і світлі, завжди зберігають врівноважений спокій своїх сутностей, кожен виділяє те, що закладено в нас Джерелом. Демони ховаються в темряві, а янголи купаються в світлі, але породила нас одна сила!

- І ніколи вони не міняються місцями?

- Ти маєш на увазі, чи може янгол стати демоном, а демон янголом? - проникаючи своїм чорним поглядом в мою суть, перепитав Рафаїл, продовжуючи стискати мене за плечі. - Грішні янголи бувають, світле легко піддається темній фарбі, але ось відбілити чорне ... ні, це порушило б всі закони рівноваги. Наші суті ніколи не посвітлішають до того, аби співати під небесами. Хоча, іноді демони можуть творити абсолютно не властиві їм речі. Чому ти вчора так поставилася до мене, адже я захистив тебе від Ліл?

Я зам'ялася і полегшено зітхнула, коли мені все-таки вдалося відвести погляд. Набравши повні легені повітря, відтягнувши таким чином небагато часу, я відповіла:

- Те, як саме ти себе поводив вчора, як вимовляв слова, розкрило мені твою суть, суть кровожерного злого демона, який задля своєї потіхи переступить через що завгодно, лише б виконати свою примху. Що людина для вас це ніщо, комашка, яку можна розчавити, а можна посадити в коробочку і слухати, як вона жалібно дзижчить. Я досі хочу думати, що мені все це сниться! Не можу зрозуміти, як я опинилася тут, що саме привело мене сюди, за якими такими законами? - на цей раз я розхвилювалася сильніше звичайного, тому що не змогла вчасно стримати сльози. Його пальці ще міцніше стиснули мої плечі. А коли я взяла себе в руки, і більш менш заспокоїлася, однією рукою він пригорнув мене до себе, і став обережно, одними подушечками пальців витирати мої сльози, з подивом розглядаючи моє обличчя. Готова присягнутися, що вираз його обличчя в цю мить межував з ніжністю! Тільки навіщо він все це зображує?! Яка ж це жахлива і витончена гра! Навіщо він дає мені надію, адже комашці недовго залишилося жити!