Глава 10

Він мовчки застрибнув у верхню нішу. І коли звідти перестало лунати його важке зітхання, я зрозуміла, що він заснув. Мені теж не завадило б, але в голову постійно лізли думки про те, що мені розповів Рафаїл, про наш світ, де залишилася моя сім'я, який був чимось на зразок повітряного замку, і був і не був одночасно, про темних і світлих, які грали людськими душами, наче шаховими фігурами. Яка ж справжня ціна життя? І де реальність, а де обман? Ми вірили в те, що самі ж і вигадали. За що ж потрібно було триматися в світі людей, в нейтральній зоні? Не може бути, щоб існувало лише два кольори - чорний та білий! Не може бути, щоб той світ був порожнім! Ні, ми не батарейки, ми життєдайні душі, які можуть робити вибір! Вірніше можуть робити вибір «там». Тут вибору вже не було. На цій песимістичній ноті мене все-таки зморило в сон.

Дивно, але в цьому пеклі мене жодного разу не відвідували сновидіння про світ живих людей. Кожен раз, засинаючи, я мріяла побачити сонце і рідні обличчя хоча б уві сні, але тьма вперто відфільтровує навіть скороминущу радість. У пеклі допускалися лише жахіття і краще навіть з криками. Ось від такого жахіття я й прокинулася вся в холодному поту.

- Софі? - цей голос мене заспокоював. Брайан звісився обличчям вниз. - Я тут подумав, що пора б тобі вже навчитися стріляти та розрізняти хижаків. Давай виберемося за периметр, думаю, наші демони поки що ситі, навряд чи їм захочеться сьогодні пограти.

- Гаразд. Хоч якесь розмаїття. Тільки врахуй, зрізати м’ясо з впольованих нами тварин я не збираюся, - промовила я, дивлячись на його перевернуте обличчя. А посміхнувся він тільки після того, як посміхнулася я.

Разом, ми перетнули печеру, проходячи повз людей, якім на нас було абсолютно начхати. Тепер вони втратили до мене будь-який інтерес. Я була однією з жертв. Єдине, що їх хвилювало, так це щоб хоча б сюди не заявлялися демони, які приносили їм такі страждання.

Далеко заходити в ліс не було сенсу, адже ми йшли не на полювання, а потренуватися. Брайан ніс на плечі важкий масивний лук і сагайдак зі стрілами, а на стегні в чохлі у нього теліпався довгий ніж. Брайан був досить високий, вищий за мене майже на цілу голову, він крокував швидко й розмашисто, а я вічно відставала, так що, врешті-решт, йому довелося зменшити крок.

- Як думаєш, зараз день чи ніч?

- А яка різниця?! Сірість тут ніколи не змінюється. Застигла вічність. Добре, що не темінь - не поспішаючи, йдучи поруч зі мною, відповів Брайан. - Не думай про це, Софі. Тут зовсім інший режим. В очікуванні кінця. - Він знову зітхнув, ледь помітно хитаючи головою.

- Знаєш, вночі мені в голову прийшла одна думка. Мені б хотілося поспілкуватися з іншими жертвами, і послухати, як поводяться з ними інші демони.

Брайан тут же перелякано замахав руками:

- Це ще одне правило встановлене демонами! Не можна лізти з розпитуваннями про чужі зв'язки «мисливець-жертва». Для них це наче особисті секрети. Почни хтось розповідати, як нещасного одразу скрутить такий пекельний біль, що й слова вимовити не зможеш. Гарольд присікає всілякі розпитування. В загальних рисах я тобі вже все описав.

- А чому ж мене вчора не скрутив біль?

- Але ж ти не вдавалася в подробиці. І навіть не намагайся. Тут у кожного свій темний тягар, кожен згасає мовчки. Ну що, давай спробуємо тебе чомусь навчити?

Через те, що в своєму минулому упорядкованому житті я нічого важчого за блокнота не тримала, то підняти важкий лук виявилося досить не простим завданням, не кажучи вже про те, щоб тримати його на витягнутій руці, а іншою натягувати тятиву. Але Брайан на відміну від мене не здавався. Його навіть веселила моя незграбність та бездарність в цій науці.

- Ні-ні, Софі, не так! - вигукнув у черговий раз Брайан, і встав позаду мене. Лівою рукою він стиснув мою руку, яка утримувала лук, а правою разом зі мною, вклавши стрілу, намагався показати, як потрібно правильно натягувати тятиву. Я вперлася йому в груди, від відчаю закусивши губу. Ліва рука у мене вже тремтіла від тяжкості і напруги. Випущені мною стріли не пролітали й п'яти метрів, через мляво спущену тятиву. Руки Брайана намагались мене направляти, але ж у мене не було таких м'язів як у нього.

- Все, Брайане, я здаюся! Ніяка мисливиця з мене не вийде! - благала я.

- Ну добре. ... Дивно якось, правда, вимовляти тут це слово «добре», - тихо промовив Брайан, неохоче відпускаючи мої руки. - Для першого разу достатньо. Ну, а тепер давай я розповім тобі про найжахливіших хижаків. ... На зріст вони не більше за тебе, це вже разом з довгою шиєю. Харчуються виключно кров'ю, тому завжди намагаються вчепитися в горло. Полюють зграями, неймовірно швидкі і краще їм на очі не потрапляти, бо твій демон, який тебе постійно відчуває, все одно не дасть тобі померти, а мучитися, відновлюючись після укусів цих тварюк, доведеться дуже довго й болісно.

- Де живуть самі демони?

- Тут їх немає, і взагалі «живуть» це не про них. Ти ж не думаєш , що у них є замки в стилі Дракули, де вони ніжаться на ложах в обіймах демониць? Ці істоти усюдисущі. Швидше за все вони духи, які можуть свою енергію перетворювати на матеріальну і втілюватися в плоть по своєму бажанню. Демони розчиняються в просторі, охоплюючи своїм внутрішнім баченням цей світ і нейтральну зону. Вони стежать за своєю довбаною рівновагою, забезпечують доступ проклятих душ після смерті в свої володіння, насичуючи свою темну єдність. Так що вони всюди. Але усього про них я так і не знаю. Залишимо демонів. Давай, уявімо, що я хижак, який збирається на тебе нападати, а ти покажеш мені, як ти вмієш від нього ухилятися.

- Щось завеликий у мене буде тренажер. А ніж даси? - я хитро посміхнулася, уявивши, що ухилятися я буду, так само «віртуозно» як і стріляти з луку. Тобто відскакувати в сторону, ніби від вантажівки, яка раптово вирулила на дорогу і не більше.

- Ні, Софі, я думаю, що зброю тобі поки що небезпечно довіряти, - посміхнувся Брайан, трохи пригнувшись.