Глава 7

- Зрозуміло, - не звертаючи уваги, вимовила я, - Тоді я піду туди прямо зараз!

- Ні, у тебе ще є час відлежатися! - зупинивши мене своєю міцною рукою, якось зовсім поникнувши, промовив Брайан.

І вже через якихось кілька годин ми з ним мало не посварилися. Щойно я прокинулася, він почав тикати мені в обличчя шматок м'яса:

- Ти повинна їсти! Воно не сире, я особисто тримав його над розпеченим каменем, поки воно не підгоріло!

- Не можу! Я вегетаріанка! - огризнулася я. - Дай краще води!

- Води немає! Якщо не будеш їсти - ти ослабнеш і не зможеш піднятися! І тоді він прийде за тобою сюди! - вперто наполягав Брайан, насупивши свої густі темні брови.

- Просто чудово! Відіп'є від мене ковточок - тут я вся й вийду без залишку! - я злилася. Їсти мені хотілося дуже, так що навіть шлунок звело судомою трьома вузлами, відчуваючи, як він прилип до спини. Але від м'яса мене нудило. Я категорично не могла змусити себе це їсти.

- Ми не можемо ризикувати! - з'явився з нізвідки Гарольд. - Тоді нехай демон тобі мізки вставить! Вирушай на полювання з двома нашими людьми. Тут твої капризи довго ніхто терпіти не буде!

Кинувши на них обох розсерджений, повний докору погляд, я гарячково схопилася, прямуючи до виходу, розуміючи, що Брайан нічим не заслужив моєї злості, що голод і страх зробили з мене ненормальну істеричку. Але в темному тунелі Брайан наздогнав мене, схопивши за руку. Він мовчки проводив мене до виходу, довго не відпускаючи моєї руки. Я стояла, повернувшись до нього спиною і теж мовчала, кидаючи сумний погляд на тужливий пейзаж попереду. Брайан стиснув мої пальці і тихо прошепотів:

- Нерозумно бажати удачі, знаючи, куди ти йдеш. Тримайся, Софі! Напевно, в таких випадках краще бажати швидкої смерті, але й на це у мене язик не повертається.

Я чула в його останніх словах гірку усмішку і від цього мені стало ще важче. А ще мені було відчайдушно страшно! Я різко розвернулася і обійняла його, не давши йому можливості схаменутися. І так само швидко його відпустила, поспішаючи до просвіту. По-моєму, це було більше схоже на прощання.

Я йшла з двома чоловіками, абсолютно байдужими до моєї присутності, але вони мене теж особливо не цікавили, я навіть не питала, як їх звуть. Мені не хотілося ні про що думати, ані про те, що чекає на мене попереду, ані про те, який був вираз очей у Брайана в момент розставання.

Утрьох ми мовчки забрели в той самий ліс, в якому нещодавно розгорнулася грандіозна бійка між демонами. І одразу звідкись неподалік пролунав тріск зламаних стовбурів та оглушливий тривожний рев тварюки, яка вочевидь неслася прямо на нас.

Мої супроводжуючі кинулися в різні боки, крикнувши мені:

- Ховайся!

Але я ж завжди чиню нелогічно і непередбачувано. Я залишилася стояти, випробовуючи свою долю вже вкотре. Я бачила як із сірих чагарників на мене стрімголов мчить щось величезне, наче слон переросток з зубами в три ряди!

Судомно ковтнувши, я заплющила очі і почала подумки благати творця всього сущого, аби він позбавив мене від страждань, до речі вперше в житті. …Несподівано всі звуки навколо замовкли, наче щойно на мене і не насувалася люта смертоносна паща. Розплющивши очі, не довіряючи своїм вухам, я побачила, що за півметра метра від мене, пригнувшись до землі, застиг здоровенний сірий хижак, витягнувши свою тупу морду, неначе фрагмент з його наступним стрибком на мене хтось поставив на паузу.

- Ти ... молишся? - пролунав у тиші голос позаду мене. Голос, від якого по спині пробігли мурашки. Дзюркотливий низький приємний баритон, в якому можна було вловити нотки подиву та іронії. І я чомусь вже знала, КОМУ належав цей лякаючий та чарівний голос.

- А ти вважаєш, що в цьому місці це якось нерозумно з мого боку? - тихо запитала я, ковтнувши клубок емоцій, який забився у горлі.

За моєю спиною пролунав сміх, такий чистий і щирий. Треба ж, демони вміють реготати!

- Хіба що вважати мене причетним до створення всього сущого в цьому світі Тьми! - голосно зауважив він, все ще фиркаючи від сміху. - Може, ти все-таки обернешся до мене, га, Софіє?

Начебто він не знає, що я скам'яніла від жаху, і якби навіть дуже захотіла, то не змогла б цього зробити! Напевно, він почув мої думки, бо його руки з легким зусиллям повільно розвернули мене до себе, змусивши подивитися в обличчя своєї …смерті.

Якби за всіма приходила така смерть, і якби вона діяла швидко й безболісно, то від охочих жінок не було б відбою. Він посміхнувся, коли я подумала про це. Невже це було те чудовисько з триметровими крилами і огидною пикою, яке несамовито роздерло на частини тих демониць? …Зараз переді мною стояв прекрасний чоловік, немов статуя давньогрецького бога. Його оголене тіло ледь прикривала пов'язка на стегнах. Бронзова шкіра була пружно натягнута на міцних м'язах. Довгі ноги, вузькі стегна і широкі плечі - Аполлон підземного царства! Його довге чорне волосся було розпущене до плечей. Красиві витончені пальці задумливо підпирали підборіддя ідеально окресленого обличчя з виразними чорними очима, обрамленими вигнутими віями. Ось тільки зіниці його були червоного кольору. Саме це й видавало його демонічну красу, від якої захоплювало дух і тремтіли коліна.

- Моє ім'я Рафаїл, - м'яко вимовив він.

І раптом я побачила всю цю об'ємну картинку, немов з боку. Позаду мене застиглий монстр, переді мною стоїть неймовірний демон, дивно змінивши свій вигляд, а між ними я - жалюгідне перелякане створіння в брудному лахмітті зі скуйовдженим волоссям, стою і нерозумно витріщаюсь на цього виплодка пекла. На межі істерики мене розібрав ідіотський сміх, який позбавив мене останніх сил. Сховавши обличчя в долонях, я опустилася в м'який мох.

- Ну, навіщо я тобі потрібна?! - зойкнула я. – Непримітна миршавка зі світу людей! Ти ж вб'єш таку, як я швидко, га, Рафаїле? - видавила я, давлячись істеричним сміхом більше схожим на схлипування. - Ти б бачив нас поруч один з одним! Тільки складно сказати хто з нас реально красуня, а хто чудовисько!