Глава 5

 Тут мені в обличчя полетіло якесь лахміття. Я обурено підвелася, відсуваючи брудне ганчір’я. Виявилося, що це повернулася та сама жінка, яка мене знайшла:

- Переодягайся! Це тобі підійде, а свій одяг разом з білизною, віддаси мені, ми його спалимо, - грубо, з неприхованою зневагою кинула вона, втупившись на мене пісним обличчям.

- Я не хочу це надягати. Мені комфортно і в цьому. Навіщо? - просто так здаватися я не збиралася. Яке б жахіття тут не панувало, додавати до цього ще й вошей мені зовсім не хотілося.

- Ще й як захочеш! - загрозливо насунулася на мене жінка. - Збираєшся трясти тут своїми спокусливими формами в вузьких штанях?! Твоє надушене вбрання не витримає навіть першого полювання! Будеш як всі! А якщо не станеш переодягатися - Брайан зробить це!

- Переодягайся, Софі, швидко, поки я затуляю тебе своєю спиною, - сухо втрутився Брайан. - Скоро бруд і запах абсолютно перестануть тебе турбувати.

- Деяких перестає хвилювати геть усе! Навіть елементарне задоволення, яке дехто може собі ще дозволити! - з викликом та насмішкою, кинула ця нахаба, дивлячись на Брайана з таким самим презирством, з яким дивилася і на мене. Стало зрозуміло, що вона натякає йому на щось особисте. Але Брайан проігнорував її випад, відвернувшись в іншу сторону.

Я доторкнулася до лахміття і здригнулася, намагаючись не дихати, пригнічуючи спазми нудоти. Спочатку я зняла верх, начепивши на себе подобу рваної футболки на три розміри більше. Потім низ, натягнувши моторошну подобу розтягнутих заношених спортивних штанів.

Жінка гидливо взяла мої речі і пішла невдоволено хмикнувши. А я сиділа і боялася поворухнутися, відчуваючи затхлий сморід.

- Це Елізабет, подруга Гарольда, - промовив Брайан. - Не думай про те, що на тобі, ані нам, ані їм це не важливо.

- Елізабет теж не залишає периметр? - тремтячим голосом промимрила я. Легко сказати - не думай!

Брайан просто кивнув головою у відповідь.

- А що ж важливо, Брайане? - прошепотіла я, чомусь починаючи відчувати, що я все-таки не сплю.

- Важливо те, що всередині, яка ти людина, яку маєш душу. Якщо щось є, вони візьмуть це і ти, нарешті, звільнишся! А якщо ні, то можна мучитися тут нескінченно. Нескінченно я маю на увазі для цього місця - значить вічно!

- А ти тут так давно, тому що у тебе всередині нічого немає? - нерішуче припустила я, але в погляді, який він на мене кинув, я побачила стільки болю, що мимоволі відскочила назад.

- У мене в середині ще багато чого залишилося!!! Просто вона ще не все забрала!!! - прогарчав він, затремтівши всім тілом. Його знервованість тут же передалася й мені. - Все, з тебе поки досить, - шумно видихнув він, трохи заспокоївшись.

- Ні, будь ласка, не йди! - я рвучко схопила його за плече, мимоволі відчувши тепло його тіла. Теплий, значить, дійсно живий. Але він тут же нервово скинув мою руку:

- Я хочу їсти! Пізніше поговоримо!

Не обертаючись, Брайан кудись зник. Єдина тут людина, до якого у мене зародилося якась крихка довіра. Чомусь коли він говорив, я чула в його голосі щирість, і що цю гнітючу правду він сам переживав дуже болісно.

Я знову забилася в куток, і у мене перед очима раптом виникли спогади мого останнього ранку вдома. Як багато я зараз віддала б за теплий душ, зубну пасту, запашну каву та м'яке ліжко! Дрібниці затишку, які ніхто не цінує ... до певного моменту.

Краще б він не йшов! Я не можу не думати! Тут же згадала про Камілу та Антуана, про те, як вони шукають мене, про батьків, про Різдво, яке я тепер точно з ними не зустріну. Я навіть встигла згадати, що не встигла до кінця розрахуватися за ремонт моєї машини.

Ні! Потрібно щось робити. Я більше не можу лежати та сходити з розуму!!! Схопилася та пішла прямо до виходу, не звертаючи ні на кого жодної уваги. Майже побігла. Я поняття не мала, куди ведуть ці неосвітлені проходи. Помчала прямо, потім повернула праворуч, наткнувшись на ще один поворот. І знову прямо по тунелю, побачивши попереду сіре світло. Я вискочила назовні занадто несподівано! І …завмерла.

Тут теж всюди була сіра напівтемрява. Навколо цієї гори мертва пустка, потрісканий чорний ґрунт неприховано зяяв своїми ранами, загинувши без вологи. Кошлате сіре небо нависло занадто низько. Нема за що було зачепитися навіть погляду. На кого і де вони полювали?!

Випадково, в піднебессі я помітила ковзнувшу темну тінь. Намагаючись її розгледіти, задерла голову вгору побачивши, що вона наближається і стає схожою на величезного птаха. Вона опускалася, а я стояла немов прикута до місця, не в силах від страху навіть відвести очей. Хіба бувають птахи розміром з бика? Воно спустилося досить низько, щоб я чітко змогла розглянути, що це зовсім не птах. Скоріше за все, це було якесь чудовисько, яке мало людську подобу. Хіба люди мають крила та такі страхітливі кігті на довжелезних пальцях? А очі! ... В цій напівтемряві вони горіли зловісним червоним вогнем. Чудовисько видало оглушливий вереск, немов скрип гальм і опустилося навпроти мене.

Чому коли хочеться й потрібно б втратити свідомість, то це ніколи свідомо не виходить? Я немов скам'яніла, вкрившись льодом. Серце калатало так, що я сама чула цей відчайдушний дріб, і мені здалося, що істота це теж чує. Воно пильно дивилося на мене, злегка нахилившись вперед. Але, коли воно зробило крок вперед, видавши тихе шипіння, я почала задкувати, упершись спиною в стіну.

- Не ворушись, Софі! - пролунав голос Брайана з темного проходу. - Дай йому визначитися!

Чудовисько невдоволено потрясло крилами і знову завищало. Воно все насувалося, і я заплющила очі. Якщо воно мене вб'є, то я не хочу бачити перед собою його мерзенну морду! Його гучне дихання обдало мене жаром. Я так тремтіла, що мені здалося, що це здригається сама гора позаду мене.

Нічого не відбувалося. Я відчувала, що потвора нависла наді мною, але на цьому все закінчилося. І я все ж таки вирішила подивитися. Два червоних хижих ока не кліпаючи дивилися прямо мені в обличчя. І варто було мені лише потрапити під цей погляд –  мені в груди одразу вп’ялося щось гостре, і всередині все сколихнулося, душа застрибала наче м'ячик, піднімаючись все вище. Голова крутилась, тіла я вже не відчувала. Що це? Смерть?