Глава 2

Коли у нас з Антуаном починалися перепалки, Каміла мудро віддалялася, даючи нам можливість виплеснути всі накопичені емоції. А сперечатися з Антуаном ми могли на різні теми. Особливо мене вражала його обізнаність у віяннях жіночої моди. Він легко міг розкритикувати будь-яку зустрічну дівчину або жінку, і це вже увійшло у нього в звичку. Він постійно кидав колючі зауваження з приводу то однієї, то іншої деталі одягу з таким видом знавця, що перед виходом на роботу, я деякий час скептично розглядала себе в дзеркалі з думкою про те, що ж скаже Антуан. А часом він бував таким образливим та дратівливим, що, іноді наступаючи на горло своєму власному самолюбству я намагалася змовчати, аби не спровокувати його чергову істерику.

Час від часу мене бавила думка про нашу дивну команду. Мужня, з загартованим, витриманим та твердим характером Каміла з одного боку, і жіночний, безперечно розумний та талановитий, з відмінним смаком Антуан з іншого боку, а я як звичайнісінька безпосередність між ними.

Слава богу, Антуан був не налаштований продовжувати далі обговорення моєї особистої історії з Майком, і я вирішила вчасно притихнути, притулившись лобом до холодного скла, по якому сповзали великі краплі дощу, залишаючи після себе довгі доріжки, немов сліди від равликів.

До місця призначення ми дісталися без пригод близько полудня.

І на наполегливе прохання Антуана вирішили трохи перекусити, перш ніж приступити до роботи. Я легко з ним погодилася, тому що паралельно можна було опитати місцевих жителів в кафе, в яке ми зараз прямували.

Своєю вишуканою манірністю Антуан тут же прикував до себе увагу якихось хлопців, які обідали за сусіднім столиком. По їхнім недбалим презирливим поглядам я зрозуміла, що вони далекі від толерантного ставлення до секс меншин, і почала хвилюватися аби чого не вийшло, бо мені не подобалось, коли ображали Антуана. А ось в нашу з Камілою сторону ці чолов’яги поглядали більш зацікавлено, стріляючи своїми нахабними очима. Але Каміла, як завжди, не звертала на такі знаки зацікавленості ніякої уваги, зосереджено наминаючи свій гамбургер. А я, покінчивши з салатом, вирішила поставити кілька пробних запитань офіціантці, жестом запросивши її підійти.

- Скажіть, - швидко кинула погляд на бейдж, - Саманто, можу я поцікавитися щодо однієї теми? – глянула я прямо в очі смаглявій дівчині, за звичкою надавши своєму голосу впевнений професійний тон. - Ми журналісти журналу «Планета та життя». Нещодавно до нас надійшла інформація про ваше містечко, яка власне й змусила нашу команду сюди до вас приїхати. Вам що-небудь відомо про нічні спалахи над місцевим кладовищем?

В її очах швидко промайнув жах! Стало зрозуміло, що вона, звичайно ж, чула про це явище, але чомусь опустивши погляд, молоденька офіціантка похитала головою й тихо промовила:

- Вибачте, але я нічого не можу сказати з цього приводу, - і миттєво зіщулившись вона поспішила піти. Але мене зацікавило відчуття її переляку.

- Звичайно, вона нічого вам не скаже! - раптом подав голос один з тих хлопців за сусіднім столиком. - Їхня сім'я дуже віруюча, щоб розглядати це явище не тільки як божий гнів.

- А ви значить, не дуже набожна людина? - підозріло примружилася я, тут же з цікавістю втупившись на хлопця. Він якось неоднозначно знизав плечима, і я вхопилася за нову можливість обговорити цю тему. - Тоді може бути, ви поділитися з нами своїми міркуваннями?

- А ви вкажете моє ім'я в статті? - недовірливо глянув він на мене з-під насуплених брів.

- Як побажаєте! - ввічливо посміхаюся, спонукаючи його до подальшої розмови.

- Тоді краще вкажіть, заради цього я може бути навіть куплю ваш заумний журнал! - вигукнув хлопець, і я вже вловила в очах Каміли неприховану іронію.

- Добре, - кивнула я. - Так що ви можете нам розповісти?

- Я не вчений, щоб судити про те, що там коїться, але не думаю, що богу є діло до нашої діри. Та й до чого йому злитися на небіжчиків, по-моєму, вони вже своє отримали! Я на власні очі бачив це сяйво на цвинтарі. Одразу як глянеш дуже моторошне видовище, але потім тебе вже починає до нього тягнути, але я ніколи не заходив на територію самого кладовища під час цієї ілюмінації.

- Що ж так? - не витримала Каміла, змірявши його зарозумілим поглядом.

- Тільки не треба думати, що я боягуз! - відразу ж огризнувся хлопець. - Просто я не дурень!

Каміла недовірливо підняла брови.

- Нам цікава будь-яка інформація, містере...? - я замовкла, запитально дивлячись йому в очі.

- Дойл. Пітер Дойл! - промовив він. - І це не вперше, коли світіння з'являється над цим місцем. Мій дід розповідав мені, що точно так само, воно з'являлося за часів його молодості. Так ось, тоді зникли кілька сміливців, які виявили бажання увійти в це сяйво. І більше їх ніхто і ніколи не бачив! Навіть черевиків від них не залишилося, вони немов розчинилися в повітрі. Тому тут справа не в хоробрості. Місцеві знають про це і побоюються підходити близько. Дехто навіть подейкує, що це відкриваються ворота в потойбічний світ. Особисто я не вірю, але краще на собі не перевіряти.

- А що, минулого разу, за часів вашого діда, ніхто з вчених не зацікавився цим явищем? - я була вся в увазі, навіть Антуан перестав колупатися в своїй тарілці, з сумнівною цікавістю дивлячись на балакучого хлопця. Решта молодиків стримано та мовчазно підтримували свого друга Пітера, який не затримався з відповіддю:

- Навряд чи до цього комусь було діло під час другої світової війни. А потім спалахи зникли. І ось вже приблизно три тижні, як вони з'явилося знову. Ви перші з журналістів, які приперлися на це подивитися. Шкода, що ви не з телебачення, а то б ми з хлопцями засвітилися на якомусь каналі!

- І що, це світіння спостерігається щоночі? - чомусь в моєму голосі відчувався сумнів, який вочевидь ображав мого співрозмовника. Пітер роздратовано кивнув, допиваючи останній ковток пива. І тут Каміла знову вставила своє слово: