1

Білосніжна ковдра снігу накривала передноворічне місто. Завдяки їй, вогні вітрин сяяли ще яскравіше, ще більш казково. Ліхтарики, гірлянди, механічні ляльки, які танцювали під веселу тиху музику. Ялинкові базари, золотаві кулі мандаринів та апельсинів, бенгальські вогні та феєрверки. Люди купували подарунки, фотографувалися то з сяючими золотавими лампочками оленями, то з величезними ялинковими кулями, які теж мерехтіли та сяяли, то на фоні красунь-ялинок, які стояли майже по всьому місту навпроти крамниць, кафе, торгівельних центрів.

А земля немов видихала від осінньої втоми й засинала, вкриваючись пухнастою ковдрою снігу, солодко позіхаючи вранці, даруючи людям тоненькі голочки інію на склі, кущах, деревах. Країна перетворювалась на казкове королівство, в якому хотілося дров у коминах, гарячого шоколаду або кави, пухкеньку булочку, теплих шкарпеток і светрів та затишних обіймів. Земля засинала,  щоб навесні з натхненням розфарбувати світ у всі відтінки зеленого.

З ресторану «Айсберг» вийшов Андрій Покайський. У руках він тримав важкий пакет з мандаринами, зверху виглядав шорсткий бік великого ананаса з темно-зеленим хвостиком. Порив вітру кинув в обличчя Андрія жменю снігу. В око боляче кольнуло, Покайський чхнув та охнув, хапаючись вільною рукою за груди зліва. Раптовий біль гострою голкою пронизав серце. «Треба зав’язувати з коньяком», – віддихавшись, подумав він і натиснув на кнопку брелока. Весело підморгнула фарами новенька «Ауді». Добре, що господар «Айсберга» зробив навіс – не потрібно зчищати сніг з авто. Та й під час дощу машини співробітників не мокли.

Андрій поставив на пасажирське сидіння пакет і, обійшовши авто, сів за кермо. Він обережно зробив кілька глибоких вдихів і видихів. Начебто все в нормі. «Як же невчасно настала зима», – подумав він. Але «вчасно» поняття філософське. У житті нічого і ніколи не приходить вчасно: мало хто вчасно створює сім’ю, отримує освіту або будує кар’єру. Та й як зрозуміти, що ось воно, те саме «вчасно» прийшло. Народити можна і після сорока, тепер до цього ставляться набагато простіше. Змінити професію теж можна в будь-якому віці. Якщо вірити психологам, то кожні п’ять-сім років потрібно змінювати сферу діяльності. Це не означає, що треба обов’язково з математика ставати музикантом або хірургом, але суміжну спеціальність не завадило б освоїти. Знову ж таки, якщо вірити психологам. Правда, якщо робота до душі, то потрібно всього лише відвідувати курси та обмінюватися досвідом з колегами з інших країн. Так як жодна сфера діяльності не стоїть на місці.

Покайський і без психологів їздив по всьому світу, благо специфіка роботи дозволяла. Андрій працював шеф-кухарем столичного ресторану, у свої сорок два був закоренілим молодиком з усталеними звичками, як то: займатися бурхливим сексом по п’ятницях з Аллочкою зі смішним прізвищем Розбійникова, по суботах їздити з друзями в сусідні міста, знайомлячись з ресторанною кухнею, а вечорами неділь випивати келих коньяку, читаючи нову книгу.

Він зачаровував юних панянок і пані бальзаківського віку, залишав найкращі враження у літніх осіб, а дівчата-тинейджерки таємно зітхали, підписуючись на Інстаграм Покайського, й лайкали та коментували фото свого кумира. Ось він у Таїланді пробує м’ясо крокодила з різними соусами, а ось у Норвегії купує великий оселедець особливого засолу, а ось в Італії разом із шефом-італійцем готує неймовірне морозиво. Скрізь прекрасний: підтягнутий, елегантний та усміхнений. Колись зухвала панянка написала коментар під одним з фото: «Біля вас жодної жінки. Ви не одружений. Ви латентний гей?» Покайський довго реготав з цього допису і відповів: «Леді, я еге-гей!» чим викликав бурю сердечок та смайлів-цьомчиків.

Андрій був схожий на стародавнього вікінга – високий, міцний і смаглявий. Шкіра немов загартована північними вітрами й сонцем. Очі сині, пронизливі, як північне небо. Густе пшеничне волосся зібране в низький хвіст. Для повної схожості не вистачало тільки бороди, заплетеної в косичку. У молодості він носив бороду, але після того, як його тодішня дівчина навідріз відмовилася цілуватися через те, що борода пахла смаженою цибулею, він її збрив. Звісно, бороду, а не дівчину. Дівчина збрилася, тобто зникла сама. Вважала, що Покайський не гідний її величності. Покайський з болем пережив зникнення юної красуні, на якій він мав намір одружитися. Навіть придивлявся до каблучки. Потім ще було кілька спроб зав’язати серйозні стосунки, але і вони не увінчалися успіхом. А після невдач, Андрій плюнув на все і заглибився в роботу. А Розбійникова завжди була поруч. Вірна зброєносець, су-шеф, яка не мала ілюзій, що Покайський колись на ній одружиться. Стосунки влаштовували обох. А хороший секс наприкінці робочого тижня ще жодному дорослому не зашкодив.

До нового року всього нічого, якийсь день. Добра половина грудня – корпоративи. Новорічна ніч – п’ять років поспіль на улюбленій кухні. Але цього року Покайський вирішив відпочити, замість нього залишилася Розбійникова, до неї якраз приїхала юрба далеких родичів, щоб «зустріти новий рік як всі нормальні люди, в столиці». Аллочка більш ніж прохолодно натякнула, що працює. Родичів це анітрохи не збентежило. А здоровий чолов’яга Денис, син тітки Валі, маминої п’ятикузини, заявив: «Ти головне поїсти приготуй. Олів’єшку з м’ясом і ще щось. Ти ж повариха. Що тобі вартує?» Від нахабства «братика» Розбійникова задихнулася, але мама благала не звертати уваги на «повариху» і не залишати бідних родичів без частування. Вона навіть поривалася сама накрити стіл. У підсумку Алла витратила половину ночі на приготування салатів і з радістю схопилася за прохання Покайського підмінити його тридцять першого грудня. Андрій залишив ключ від свого кабінету, щоб Алла хоч годину повалялася на його цілком добротному дивані.