Розділ 4

Я так сильно боялася опинитися з цим Тимофієм в одному приміщенні, що бовкнула зайве. Напруга повисла в кабінеті, а повітря погустішало. Я глибоко вдихнула, намагаючись змусити свій мозок якнайшвидше вигадати якусь брехню, бо якщо Тимофій впізнає мене, це буде справжня катастрофа! І, о б-о-о-о-о-же, у нього справді є дружина! Я уявити собі не могла це, адже його статті повністю суперечили його статусу одруженого чоловіка. Бідна дружина, мабуть, казиться від ревнощів через ці побачення.

Я прочистила горло та опустила руки вздовж свого тіла.

— Ем... Я просто здогадалася, — тихо відповіла. — Очевидно, що в такого красивого привабливого чоловіка є дружина. У мене це постійно стається, розумієте? Щоразу, коли я йду вулицею та думаю про те, щоб познайомити з красенем, який проходить повз чи просто йде переді мною, я помічаю в нього на правій руці обручку! Або ж потім до нього підходить його дружина і він мило цілує її в губи. Зі мною завжди це відбувається. Я наче проклята цими одруженими чоловіками! І зрештою, — я махнула рукою в бік Тимофія, — ви тільки гляньте на нього! Чи не кожна дівчина мріє про так-о-о-о-ОГО! Опираючись на свій досвід, я й зробила такий висновок. Виходить, не помилилася.

У кабінеті запанувала тиша. Моє серце калатало у грудях з такою шаленою швидкістю, що мені здавалося, ніби його биття відбивалося у цих стінах відлунням. Дві пари очей усе ще були зосереджені на мені. Тимофій примружив блакитні очі, а Віктор перевів на нього свій погляд і приголомшливо спитав:

— Ти одружений?

Тимофій зітхнув, здійнявши голову до стелі. Він знервовано постукав пальцями по столу. Упс! Схоже, хтось приховував серйозну таємницю, яка розкрилася завдяки мені.

— Хіба це має значення? — абсолютно спокійно мовив він. — Одружений я чи ні — це зовсім нічого не змінює. Я все ще той самий успішний і популярний журналіст.

— Ти хоч уявляєш, що буде, коли про це дізнаються? Ти пишеш про проблеми у стосунках. Ти пишеш про закоханість жінок, а сам перебуваєш у шлюбі! — Віктор тепер уже справді злився. — Це неприпустимо у нашій роботі.

— По-перше, я не порушую жодних правил, — огризнувся Тимофій. — По-друге, я блискуче виконую свою роботу. Моє особисте життя не стосується нікого, і про це ніхто не дізнається. Це залишиться між нами. — Він спочатку глянув на Віктора, а тоді на мене та додав: — Трьома.

— О! — здивувалася я. — Тобто ви берете мене у свою команду? Клас! Але можна я все-таки буду на коридорі?

— Ніло, — втомлено видихнув Віктор, — будь ласка, вгамуйтеся нарешті та просто сядьте за своє робоче місце. Думаю, що далі ви самі розберетеся, а мені терміново потрібно випити.

— Мені, здається, теж, — пошепки пробурмотіла я та поклала свою сумочку на новенький стіл.

Віктор вийшов з кабінету, гучно зачинивши за собою двері. Я видихнула та сперлася стегнами до стола, дивлячись на його спину, що віддалялася. Мені хотілося провалитися крізь землю чи просто зникнути. Якби ж можна було перемотати час назад, то я зробила б усе, аби тільки не потрапити у цей кабінет.

— Якщо хоч комусь скажеш про це, — почав Тимофій суворим голосом, — то я тебе знищу.

— Як саме? — поцікавилася я, глянувши на нього. — Використаєте мене в одному зі своїх експериментів, а потім внесете в списки тих дівчат, які закохалися у вас всього лише за три побачення? Вибачте, але мушу вас засмутити, Тимофію. Я на таке не ведуся і вам нічого не вдасться.

— Ну що ж, мушу вас також засмутити, Ніло. — Тимофій відкинувся на спину крісла та уважно подивився на мене, стукаючи ручкою по столу. — Ви однозначно не в моєму смаку, і я б ніколи не запросив на побачення таку дівчину.

Його слова неприємно вдарили мене, але я не показала цього. Натомість вирівнялася та гордо здійняла голову, змахнувши волосся з плечей.

— Таку красиву, розумну, самодостатню, сильну та незалежну дівчину? — спитала я. — Очевидно, що не запросили б, адже я ніколи б не погодилася на побачення з вами. Я вам не по зубах, Тимофію. Тож краще шукайте для себе іншу жертву.

Він декілька секунд уважно спостерігав за мною, а я впевнено дивилася на нього у відповідь. Очікувала, що він знову скаже щось неприємне та гостре у мій бік.

— У нас нема вибору, — натомість мовив він. — Ми повинні терпіти одне одного. Логічно, що нам не вдасться порозумітися чи стати друзями.

— То що ви пропонуєте?

— Перемир'я на один місяць. Це не так багато часу, тож я сподіваюся, що ми впораємося з цим.

— Гаразд, — погодилася я, бо, знову ж таки, у нас просто не було вибору. — У будь-якому випадку мені треба завершити це стажування та написати мегакруту статтю, аби мене не звільнили.

— Усе так погано? — поцікавився Тимофій.

— Могло бути краще, — пробурмотіла я, — але закон несправедливості працює і визнання отримують ті, хто зовсім не заслуговує цього.

Мені навіть не треба було говорити, кого саме я мала на увазі, адже Тимофій сам усе зрозумів. Він видихнув і відкрив свій ноутбук. Я там часом зняла свій піджак, повісила його на вішак у кутку кабінету, почала витягувати свої речі ж сумки та складати їх на стіл. Це зайняло трохи часу, але загалом я не мала чим зайнятися. Тимофій читав щось у своєму ноутбуці, вносив правки, а я просто сиділа за своїм столом, склавши руки.

— То що мені робити? — спитала я. — Я втомлююся, коли не працюю.

— Для початку накидай будь-яку статтю, щоб я оцінив те, що ти пишеш, — відповів він. — Тоді вже будемо відходити від твоїх вмінь та покращувати твої навички.

— Може, я просто надішлю вам одну зі своїх старих статей?

— Це так не працює, Ніло. Я хочу бачити початковий варіант: як ти думаєш, як друкуєш, як складаєш речення. Це має бути без редактури й виправлень.

Я закотила очі та кивнула головою. У мене не було з собою ноутбука, а робочим комп'ютером мене цей офіс не забезпечив. Я відкрила свій блокнот і схопила пальцями ручку, щоб накидати хоча б ідею для статті. Нічого не приходило в голову. Востаннє я писала про те, як боротися з вигоранням і знайти себе в різних творчих справах. Для цього мені довелося поспілкуватися з психологами, але цього, на жаль, ніхто не оцінив. Я заплющила очі та підняла пальці до своїх скронь. Почала повільно терти їх круговими рухами, щоб розслабитися. Я мовчки шепотіла всесвіту: "Ідея прийди! Ідея прийди! Ідея прийди!"

— Що ти робиш? — крізь мої прекрасні думки почувся дратівливий голос Тимофія.

— Намагаюся спіймати ідею! — відповіла я таким тоном, наче це було очевидно.

— О! Ти справді думаєш, що якщо скажеш їй прийти, то вона прийде до тебе? — весело спитав він.

— Я говорила це в голос?

Я зазвичай не соромилася, але відчула, що мої щоки чомусь почервоніли.

— Ага. — Тимофій раптом засміявся. — Шепотіла "Ідея прийди", наче якась відьма.

Я схилила голову вбік і знизала плечима, ігноруючи його сміх і сам факт того, що цей звук здався мені приємним.

— Може, я і є нею? Наведу на вас нівечення або використаю одне з найсильніших своїх заклять, аби більше жодна дівчина не закохалася у вас.

— Чому це звучить так, ніби ти ревнуєш мене?

Тимофій зацікавлено підняв одну брову, спостерігаючи за мною. Я тикнула пальцем собі в груди та здивовано перепитала:

— Я? Ревную? Боже, Тимофію, ваша самооцінка скоро до космосу долетить!

— Вона уже там, — самовдоволено сказав він.

Я похитала головою, закочуючи очі. Цьому чоловікові уже нічого не допоможе. Я втомлено поклала лікті на стіл та сперлася щоками до своїх рук. З вуст вирвався втомлений видих. Придумати тематику статті завжди давалося мені надто важко.

— Це погано, — сказав Тимофій, змушуючи мене подивитися на нього. — Те, що у тебе нема ідеї.

— Останнім часом мене нічого не надихає, — прошепотіла я.

Це вперше за весь час я була чесною та щирою з цим чоловіком. Думала, що він посміється чи скаже щось своїм улюбленим сарказмом, але Тимофій натомість з розумінням кивнув головою.

— Рано чи пізно кожен журналіст з цим стискається.

— А про що плануєте писати ви? — поцікавилася я.

— Хочу провести новий експеримент.

— А як же "Правило трьох побачень"?

— Це воно і буде, Ніло, але трохи по-іншому. Зазвичай я обирав жінок, які подобалися мені візуально, і яким я теж міг сподобатися. Можливо, це було занадто просто? Ти сказала, що ніколи б не погодилася сходити зі мною на побачення, бо такі цитую "самодостатні, сильні та незалежні жінки мені не по зубах". Але я хочу довести протилежне, Ніло. Я хочу показати, що навіть найнедоступніша дівчина зможе закохатися в мене. І так, мені вистачить на це всього лише три побачення.

— Дуже самовпевнено, — зауважила я. — Сподіваюся, що мене нема у списку тих дівчат, яких ви збираєтеся використати для чергової скандальної статті.

— Ні, звісно ж. Я не настільки божевільний, щоб зв'язуватися з тобою в романтичному плані.

— О! Це так приємно. Ви просто майстер компліментів.

— Ти будеш допомагати мені, — Тимофій проігнорував мої слова. — Спостерігатимеш за моїм експериментом і побачиш на власні очі, як працюють професіонали.

— Вау! Завжди мріяла про це, — буркнула я, не приховуючи свого сарказму.

— Отже, завтра цим і займемося! А зараз принеси мені, будь ласка, чашечку кави.

— Що?

— Американо з однією ложечкою цукру.

— Я не...

Я замовкла, коли Тимофій глянув на мене своїм суворим поглядом. Фактично він був моїм начальником на один місяць, тож мені нічого не залишилося, як виконати його наказ.

До кінця робочого дня я приносила йому не тільки каву, але й бігала в сусідній ресторанчик за його обідом. Поки він так захопливо працював над чимось, я перебирала якісь тупі документи та лише й чекала, щоб вийти з офісу.

Як тільки переступила поріг своєї квартири, то одразу ж попрямувала на кухню та витягнула з однієї з шухляд червоне вино. Мені хотілося напитися так, щоб забутися. Може, тоді це все виявиться сном?

Але це не сон, і вже наступного ранку я знову стояла перед офісом і важко зітхала. Ще було двадцять хвилин до початку робочого дня, тож я вирішила піти до кав'ярні неподалік. Так, це була саме та кав'ярня, де ми нещодавно з Тимофієм зламали стілець. Сьогодні на мені був темний костюм, що складався з класичних штанів і короткого жакета. Своє волосся я зібрала в елегантний низький пучок, а також зробила максимально натуральний макіяж. У такому вигляді, сподіваюся, ніхто не впізнає у мені тієї дівчини, що увірвалася до кав'ярні два дні тому та вчинила хаос.

Як тільки увійшла всередину, то одразу ж помітила високу постать. Сьогодні Тимофій був у світлих штанах і білій сорочці. Піджак у тон штанів звисав з його правої руки, на зап'ястку якої виблискував дорогий годинник. Чоловік стояв у черзі за кавою та переглядав щось у своєму телефоні. Я на носочках максимально близько підійшла до нього та зупинилася за його спиною. Трохи підняла голову, і в цей момент у ніс вдарив приємний соковитий аромат, схожий на щось цитрусове з легкими нотками мускатного горіха. Я вдихнула знову, а тоді ще раз, і знову... Я вдихала цей аромат і не впізнавала у ньому тих огидних парфумів. Я нахилилася ще ближче до нього так, що кінчик мого носа майже торкався його шкіри. Задумалася про те, що цей запах доноситься від когось іншого, але ж ні! Це точно був аромат Тимофія.

— Довго ти ще збираєшся нюхати мене? — раптом спитав він, повернувши голову.

Наші погляди зустрілися, і я мало не впала, адже він злегка вдарив мене своєю рукою. Довелося міцно вчепитися руками за його плечі, щоб втриматися на ногах.

— Я просто перевіряю, чи це дійсно від вас несеться цей прекрасний запах, — пояснила я та ще раз понюхала його. — Серйозно, Тимофію. Я дуже рада, що ви взяли до уваги мою експертну думку та змінили парфуми.

— Мені просто не хотілося, аби моя стажистка задихнулася у перші ж дні стажування. А тепер відійди, будь ласка, бо усі витріщаються на нас.

— Вас це бентежить? — спитала я. — Не думала, що ви засоромитеся через те, що дівчина просто понюхала вас.

— Ти не просто нюхала, Ніло. Ти накинулася на мене, як стадо бджіл на цвітучу квіточку!

— На квіточку? — я засміялася. — Ви впевнені, що вам підходить таке порівняння?

— Не присікайся до моїх слів! — обурився він.

— До речі, я, схоже, упустила той момент, коли ми перейшли на "ти". Точніше — ви перейшли. Хочете, аби ми стали друзями?

Я подарувала йому свою фальшиву посмішку, а Тимофій просто похитав головою. Звісно, він розумів, що це жарт. Ні він, ні тим більше я, не хотіли б бути друзями.

Коли підійшла черга Тимофія, він замовив дві кави. Я стояла одразу ж за ним, усе ще здивована тим, що він змінив парфум. Невже моє зауваження змусило його це зробити? Я не думала, що мої слова будуть мати на нього такий вплив. Це дуже, дуже дивно. А ще більше я здивувалася тоді, коли Тимофій передав мені одну каву.

— Що це? — розгублено спитала, приймаючи каву. — Невже ви згадали про манери? Чи це... Це частина вашого експерименту, так?

Ми вийшли на вулицю та попрямував до офісу, йдучи пліч-о-пліч. Я зробила ковток кави, щоб збадьоритися.

— Щодо мого експерименту, — почав Тимофій, — сьогодні розпочинаємо. Після роботи у мене зустріч.

— Після роботи?

— Угу. Я багато працюю, Ніло. Ти тепер теж.

— Ох... — застогнала я, понуривши голову.

— А що ти хотіла? За успіх треба боротися. — Тимофій раптом обережно штовхнув мене одним плечем. — Вище носа, відьмочко, і до роботи!